Андрій Юлій Сарва
АЗОР
Старий чоловік вицвілими очима вдивлявся кудись в одну точку. Він був наче відтятий від решти світу, частинкою якого він, здається, вже навіть не почувався. Існував, бо існував, але з того існування так насправді нічого не виникало. Він, ніби, мав вихід – покінчити з собою, але насправді це нічого б не змінило, нічого би не виправило. Тому так чи інакше, він існував – з тим каменем, що майже розчавлював його душу, у якійсь стужавілій реальності, замороженій миті болю, з яким не вмів собі дати ради. Ніяк. Жодним чином.
Він не дивився на мене, коли, ніби мимоходом запитав:
- Пане, як думаєш? Чи терпіння тварин мають якийсь сенс?
Я здвигнув плечима, бо не знав, що міг би відповісти йому, а він очевидячки й не чекав на мою відповідь і почав говорити. Спершу тихо, монотонно, щоби тільки згодом почати снувати розповідь з більшою експресією.
- Був ще ясний пізньоосінній пополудень. Якось так, здається, під кінець листопада... А може це вже був грудень? Перші дні? Мені було років п’ятнадцять-шістнадцять... Може роком менше, може роком більше... вже не пам’ятаю... Було сіро і похмуро. Під ранок запорошив перший цьогорічний сніг, який тепер, попри всюдисущий холод, однак, поволі танув.
Я вертався зі школи додому і враз зі смітника сусіднього будинку до мене долинуло жалісне скавуління щеняти. Я підійшов до плоту і тоді побачив його. Маленьке тільце, вкрите білим брудним хутерцем, таким вологим, скуйовдженим, видно, що не гладженим, тремтячим від холоду. І ці темні... темно-горіхові сліпачки, що вдивлялися в мене благально. І надмірно перелякані також. Щеня замовкло на хвильку, а потім знову раз чи два заскавуліло тихесенько.
Я побіг додому: „Мамо, мамо, на смітнику поряд є щеня, чи можу принести його додому?” Вона кивнула голову на знак згоди. Це мав бути мій перший в житті пес!
Я чимшвидше повернувся до нього, простягнув руку понад досить низьким плотом, збитим з простих гибльованих, але вже посірілих від сльоти і вітрів штахет, а він – мала безпорадна кулька, підповз до неї, сунучись незґрабно по тій вершині дебелої скирти сміття. Я підняв його за шкіру на шиї, взяв на руки і заніс додому.
Навіщо я його брав? Не знаю. Сьогодні шкодую... такий рефлекс... але нічого більше... такий – пане – рефлекс...
Протягом зими не було легко. Пес бруднив по хаті, трохи надокучав, але й ріс. Ми призвичаїлися до нього, а він до нас.
Мені здавалося, що він навіть хотів мене полюбити, але я, пане, якось не віддячувався взаємністю на ці його прагнення. Зрештою, ніхто з домашніх не віддячувався таким же. Пес виростав, і серце його дичавіло. Бо так вже буває, чи то з людиною, чи з твариною, що невідплачені почуття роблять так, що серце дичавіє...
Але він мене все-одно кохав. Безпричинно, по-псячому. Хоча я рідко бував вдома. Ну бо школа, друзі... Але коли я повертався, він підбігав до моїх колін і підставляв голову, щоб погладити. Та я його відганяв. То він відходив і лягав десь неподалік, вклавши морду на витягнутих лапах, задивлений в мене... Він мав надію... Тоді я цього не розумів… а нині вже, пане, запізно...
Азор... ми назвали його Азор... Не якось-там вишукано, а так, найпростіше... До весни він виріс на дебелого безпородного пса, в чиїх жилах, виглядало на те, пливло багато крові підгалянської вівчарки, хоч він не був аж таким кудлатим.
Коли прийшла березнева відлига і сніги розтанули, коли поволі в кущах і попри дороги кропива почала випускати молоденькі листочки, а бруньки на деревах взялися набухати соками, Азора щоразу частіше виганяли за двері.
Він був добрим псом. Добрим і лагідним, попри те, що, як я вже казав, його серце дичавіло, хоча він ще міг посміхатися, бо, видно, надія не вмерла в ньому до решти. Надія на любов. Мою любов. А може на чию б то не було?... Ну і поки що він був вільний...
Котрогось дня мати принесла додому нашийник і поводок. І тоді я відчув себе господарем. Його володарем.
А ким я, пане, тоді був? Ніким, пане, ніким. Смаркачем, якому здавалося, що Бог його знає, до чого в житті дійде… Якась влада мені, певно, марилася… а тут, пане, життя копало мене в дупу, скільки заманеться. Ну то, як вже трапився мені пес, то я, принаймні над ним, хотів мати ту владу… А в пе-ен-ерівській Польщі влада була символом насилля...
Коли я брав його на прогулянку на тому проклятому повідку, то я так його, пане, бив палицею, з якимось таким запалом, що мені аж начебто свідомість звужувалася. Чи я мав від того якесь задоволення? Ні, жодного… потім я почувався по-дурному і мені було сумно… і перед тим псом, і перед самим собою я соромився того... а потім знову на мене находило... а він, Азор, не розумів, за що і чому? За те його майже закохане вдивляння в мої очі?…
Але й це скінчилося… Котрогось разу він втік з подвір’я і погнав на роботу за моєю матір’ю, на нещастя, дорогою йому трапився якийсь міліціонер… нагарчав на нього, на того міліціонера, значить, зуби вишкірив… видно, знав, пане, що то ніц не варте… але ж не вкусив його...
Але міліціонер не пробачив… Слідство провів, сучий син. Довідався, чий то пес і приліз, пане, до нашої халупи… напідпитку був, а тому важливий і сильний. Витягнув пістолета з кобури і шукав пса, щоб його застрілити.
Батько заховав Азора в хаті, а потім пішов псяюра на ланцюг...
Старий чоловік перемінився на обличчі, голос застряг йому в горлі, видно було, що він стримується, щоб не заплакати...
- Пане, – взявся говорити далі. – Пане, вже було б ліпше для тієї псини, щоби здохла на тому смітнику. Було б то два-три дні, і по всьому, мороз би то швидко полагодив, а він, пане, на тому ланцюгу вмирав років дванадцять… щодня вмирав...
І то через мене. Я приніс його, я познущався над ним і кинув. Навіть жерти не дав йому ніколи... батько носив йому якісь рештки, але що то були за рештки, ми самі жили в нужді, то навіть не було дуже що тому псові дати їсти... а воду він бачив тільки тоді, коли падав дощ.
Буду мав таку, ніби її й зовсім не було, як лило, то лежав у воді, а як сипав сніг, то і його присипав, а в морози, пане… не знаю, пане… Ісусе Христе… не знаю, які страшенні муки терпіло те створіння…
Старий чоловік зі всіх сил стримався, щоб не заридати.
- Боже мій… і так минали літа… рік за роком… у цих страшних муках… начебто не знати чим те псисько завинило, а він же був добрий і спочатку навіть вмів посміхатися… І всього-на-всього прагнув тепла і руки, яка б погладила його по голові… а зазнав тільки палиці… ланцюга і дірявої буди… А чим більше тих років минало, тим більше його серце кам’яніло, і вже він мав тільки одне почуття – ненависті. Пане, часом, як зірвався, то би кожного загриз, хто би трапився йому на дорозі. Одна тільки людина була – мій батько, хто міг його ще спутати і зв’язати...
Котрогось ранку, це було влітку, сонечко спиналося на небо, було тепло, і птахи аж заливалися співом, прийшов батько і сказав: „Азор здох”. „Ну то треба його закопати” – сказала мати. Я взагалі не обізвався, ані навіть не вийшов, не подивився на той замучений труп.
Але батько його не закопав, він відіпнув ланцюг від буди і поволік його на тому ланцюгу кудись у здичавілий, зарослий яр, на дні якого залягали мочари й трясовини. Кинув його з розмахом, аж болото хлюпнуло, і Азор запався в багно, а воно зімкнулося над ним, там і залишився…
Тяжка мовчанка зависла в повітрі… тяжка і якась жахлива… Я не мав відваги обізватися. Зрештою, що б я міг сказати?
Аж врешті старий чоловік, відвернувши голову, задивлений отупілим поглядом в дальній кут покою, хриплим голосом, що ламався, сказав:
- А тепер, пане, незадовго треба буде стати на Божому суді… і я страшно боюся, що Бог скаже мені подивитися Азорові в очі…
переклала Люда Бублик
© Copyright by Люда Бублик 2017
All Rights Reserved
