Андрій Юлій Сарва
В БІК ВИДНОКРАЮ (5)
оповідки незвичайні
Переклала Люда Бублик
СХОДЯЧИ В ДОЛИНУ
Пам’яті моєї Дружини Єлизавети
Чого, душе моя, ти сумуєш? І чого ти в мені непокоїшся?...
Псалом. XLI, 6
Листопадові сутінки 2012 року, сірі й похмурні, перенасичені киселем мікроскопічних краплинок чи то дощу, чи то імли, швидко поступалися перед смолистою чорнотою ночі, що насувалася.
Я сидів у комп’ютерному кріслі, несамовито вимучений, бездумно зирячи у вікно з напів відсуненою фіранкою, а в його шибах відбивався поблиск, що струменів від нічного світильничка посередині письмового стола, відразу над клавіатурою. Верхнє світло я погасив вже раніше, так що в кімнаті панував напівморок.
Мені вже було досить. Цілісінький день біля комп’ютера. Вісімнадцять годин. Я почувався як висмоктана дощенту шкаралупка молюска. Посміхнувся сам до себе, розуміючи недоречність такого порівняння. Бо ж як можна приписувати мушлі якісь почуття? Я був ніби порожній всередині, без дрібки енергії. Хребет болів мене щораз дужче. Цілий. Від шиї через плечі аж до попереку. Мені допікав неприємний, тупий, а моментами пронизуючий біль. І на додаток – щораз частіше також біль у грудній клітці... Цей біль паралізував, перехоплював дихання... Не відомо, чи від серця, чи від хребта, чи ще від чогось іншого. Лікарі безпорадно розводили руками. Так насправді я й не знаю точно, чи вони взагалі слухали, що я до них говорив.
Я важко зітхнув і подивився на вже майже порожню плящинку кетоналу. Я дуже рідко вдавався до нього, однак, цього разу вирішив, що якщо я не прийму цього сильного протибольового засобу, то вночі не заплющу й ока. Я витягнув пластиковий корок і висипав на долоню останні три блакитні піґулки. Одну я поклав до рота, а дві інші – назад до плящинки.
Згорбившись я почалапав до кухні, відчинив холодника, роззираючись за плящинкою газованої води, яку поставив туди кілька годин тому, щоб вона добре охолодилася. Була. Дуже зимна. Така, яку я найбільше люблю, хоча рідко таку п’ю. Я налив її до склянки аж по вінця і одним духом випив. Холод пронизав мені зуби, горло, стравохід.
У кімнатці поряд моя дружина все ще сиділа за комп’ютером. Щось підраховувала.
- Елю, – закликав я. – Дай вже спокій. Подивися, як страшно пізно. Не перемучуйся так. Мені вже досить. Я лягаю і ти, врешті, відпочинь. Адже ти теж працюєш від світання.
- Добре. Ще тільки закінчу це зведення, – відповіла вона.
- А це не може зачекати до завтра?
- Ні, не може, бо я загублюся. Я справді зараз закінчую. Лягай спати.
- Ну то надобраніч.
Я швидко прийняв душ, а потім, лежачи в постелі, кілька хвилин вдивлявся в морок. З-за стіни постійно чувся розмірений клекіт клавіатури. Врешті-решт я замружив очі. Ще відчув, як кіт заскочив на постелю і, звинувшись колобочком, вклався в ногах...
* * *
Через залежі сну до моєї свідомості долинув чоловічий голос якогось дивного тембру, який кілька разів повторив одне речення:
- Вона незадовго помре, ти залишишся сам, і аж тоді я тобі покажу!
Я раптово сів на постелі, переконаний, що мені наснився якийсь кошмар. Але ні, це було занадто реалістичне, як на якесь звичайне сновидіння. Я продер очі і перелякано почав роззиратися навколо. З-за вікна впадало слабке золотисто-помаранчеве світло вуличного ліхтаря, розсвітлюючи ціле приміщення. У кімнаті я не побачив нікого чужого. Однак, був настільки схвильований тим, що я почув, що вже не зміг лягти, а сів, намагаючись заспокоїтися.
«Вона незадовго помре, ти залишишся сам, і аж тоді я тобі покажу!» - постійно дзвеніло мені у вухах. З наголосом на «помре» і «залишишся сам»... Кілька хвилин я глибоко дихав, щоб заспокоїтися. Аж врешті дійшов висновку, що ті слова, які містили страшне пророцтво і погрозу одночасно, я почув насправді. Мене пробрали дрижаки... Я усвідомив, що то, мабуть, був голос злого духа, що вістив мені смерть дружини. Так, безперечно, диявол пробував залякати мене. Однак, врешті-решт, я не сприйняв його слів поважно.
- Брехун, – подумав я.
Я засвітив нічний світильник, знаючи, що вже не засну. Ввімкнув комп’ютер, а коли екран розпромінився блакитним світлом, я зиркнув на стрічку дати і годинник внизу монітора: 3 листопада, дві хвилини по третій. Тієї ночі до світанку було ще далеко. Я задумався над тим, що почув... А може однак?... Еля не була занадто здорова. Щитовидка, тиск, очі. Якийсь час тому вона пережила інсульт, з якого – дякувати Богові – вийшла без наслідків... Однак, тепер вона виглядала добре, і ніщо не вказувало на те, що може бути аж настільки, що аж смертельно хвора... Вона працювала... важко працювала... не берегла себе ані грама... як тепер, так і протягом цілого життя...
- Брехун. Щоб тільки пострахати, – подумав я знову.
Я почалапав до ванної, холодний душ витверезив мене і ніби змив з мене рештки остраху, хоча я все ще відчував дещицю його неприємного посмаку, десь у горлі і внизу під серцем...
Я поставив чайник. А коли він засвистав, запарив каву і пішов з нею до своєї кімнати. Нашвидкуруч відпив два гарячих ковтки, при нагоді обпікаючи собі губи. Всадовився ґрунтовно перед комп’ютером. Перевірив пошту. Відповів на електронні листи. Рутина. Через кільканадцять хвилин я взявся до роботи.
Я хотів якомога скоріше докінчити роботу над тією книжкою. Тема була важка. Похмурна і ядушна: вигнання демона... Я добре розумів, чому диявол намагається мене залякати... Цією книжкою я міг у нього влучити, можливо, відібрати когось, на кого він вже нагострив свої пазури і снував якісь плани, а це було невибачальним. Мене, щоправда, він вже мав, але чи когось іще через мене, завдяки мені?
До скрипу, якихось тіней, що бувало промайнуть через кімнату, ледве зауважені кутиком ока, дивного тріску, смуг бридкого смороду в повітрі і несподіваних холодних повівів ми з дружиною вже встигли призвичаїтися. Навіть і до лякання домашніх тварин, а особливо кота Волічка. Але, оскільки це на мене не діяло, то Злий вдався до важчої артилерії...
Після видання Вплутаного я сам, певно, не взявся б до писання наступного тому. Марта, однак, диктаторська директор з видавничих справ, яка не визнавала будь-якого спротиву, захоплена першим, просто-напросто примусила мене писати наступний том. А виглядало на те, що може бути і третя частина. Так мені, принаймні, «виходило» з дотеперішньої писанини.
Правду кажучи, другу частину я вже закінчив під кінець жовтня, а тепер тільки вносив правки і підредаговував деякі фрагменти. Така собі косметика, як то кажуть. З тією різницею, що вона забирала багато часу.
Я знову глибоко зітхнув і вранішню працю розпочав від читання того, що я позмінював у тексті вчорашнього дня надвечір, шукаючи ще ймовірних помилок і роблячи необхідні поправки. Я не любив цієї роботи. Це ще гірше і нудніше, ніж клеєння конвертів...
Врешті-решт я остаточно вигладив текст і почав читати цілий ще раз, щоби піймати суть, а коли вже закінчив, то відхилився трохи назад, щоб нарівняти кості. Потім я встав з крісла і зробив глибокий нахил, що аж почув серію хрускоту в суглобах хребта, які розблоковувалися.
З кухні долинали вже відголоси метушні. Еля готувала собі якийсь скромний сніданок. Я ще не мав охоти їсти. Однак, я зайшов до кухні, а проходячи повз, торкнувся вустами щоки дружини.
- Привіт!
Я взявся готувати другу склянку кави.
- Привіт! Ти знов не спав? – запитала Еля.
- Спав. До третьої. Мене розбудив якийсь кошмар.
- Що тобі снилося?
- Кошмар і нічого більше. Я вже не пам’ятаю, – збрехав я, одночасно занепокоєно зиркаючи на обличчя Елі, ніби шукаючи в ній якихось особливих ознак хвороби. Але вона виглядала добре. Винятково добре. На додаток до всього мала чудовий настрій. Як рідко коли.
- Не пий стільки кави! – Опам’ятайся трохи! – Хочеш ще більше розхворітися?
- Еее, там! Я вже встиг втомитися і не почуваюся цілком притомним. Котра година?
- Шоста.
- Ну бачиш? То вже майже три години праці за моїми плечима.
Вона вже нічого не відповіла, тільки стенула раменами.
- Вона незадовго помре, ти залишишся сам, і аж тоді я тобі покажу!
Я раптово сів на постелі, переконаний, що мені наснився якийсь кошмар. Але ні, це було занадто реалістичне, як на якесь звичайне сновидіння. Я продер очі і перелякано почав роззиратися навколо. З-за вікна впадало слабке золотисто-помаранчеве світло вуличного ліхтаря, розсвітлюючи ціле приміщення. У кімнаті я не побачив нікого чужого. Однак, був настільки схвильований тим, що я почув, що вже не зміг лягти, а сів, намагаючись заспокоїтися.
«Вона незадовго помре, ти залишишся сам, і аж тоді я тобі покажу!» - постійно дзвеніло мені у вухах. З наголосом на «помре» і «залишишся сам»... Кілька хвилин я глибоко дихав, щоб заспокоїтися. Аж врешті дійшов висновку, що ті слова, які містили страшне пророцтво і погрозу одночасно, я почув насправді. Мене пробрали дрижаки... Я усвідомив, що то, мабуть, був голос злого духа, що вістив мені смерть дружини. Так, безперечно, диявол пробував залякати мене. Однак, врешті-решт, я не сприйняв його слів поважно.
- Брехун, – подумав я.
Я засвітив нічний світильник, знаючи, що вже не засну. Ввімкнув комп’ютер, а коли екран розпромінився блакитним світлом, я зиркнув на стрічку дати і годинник внизу монітора: 3 листопада, дві хвилини по третій. Тієї ночі до світанку було ще далеко. Я задумався над тим, що почув... А може однак?... Еля не була занадто здорова. Щитовидка, тиск, очі. Якийсь час тому вона пережила інсульт, з якого – дякувати Богові – вийшла без наслідків... Однак, тепер вона виглядала добре, і ніщо не вказувало на те, що може бути аж настільки, що аж смертельно хвора... Вона працювала... важко працювала... не берегла себе ані грама... як тепер, так і протягом цілого життя...
- Брехун. Щоб тільки пострахати, – подумав я знову.
Я почалапав до ванної, холодний душ витверезив мене і ніби змив з мене рештки остраху, хоча я все ще відчував дещицю його неприємного посмаку, десь у горлі і внизу під серцем...
Я поставив чайник. А коли він засвистав, запарив каву і пішов з нею до своєї кімнати. Нашвидкуруч відпив два гарячих ковтки, при нагоді обпікаючи собі губи. Всадовився ґрунтовно перед комп’ютером. Перевірив пошту. Відповів на електронні листи. Рутина. Через кільканадцять хвилин я взявся до роботи.
Я хотів якомога скоріше докінчити роботу над тією книжкою. Тема була важка. Похмурна і ядушна: вигнання демона... Я добре розумів, чому диявол намагається мене залякати... Цією книжкою я міг у нього влучити, можливо, відібрати когось, на кого він вже нагострив свої пазури і снував якісь плани, а це було невибачальним. Мене, щоправда, він вже мав, але чи когось іще через мене, завдяки мені?
До скрипу, якихось тіней, що бувало промайнуть через кімнату, ледве зауважені кутиком ока, дивного тріску, смуг бридкого смороду в повітрі і несподіваних холодних повівів ми з дружиною вже встигли призвичаїтися. Навіть і до лякання домашніх тварин, а особливо кота Волічка. Але, оскільки це на мене не діяло, то Злий вдався до важчої артилерії...
Після видання Вплутаного я сам, певно, не взявся б до писання наступного тому. Марта, однак, диктаторська директор з видавничих справ, яка не визнавала будь-якого спротиву, захоплена першим, просто-напросто примусила мене писати наступний том. А виглядало на те, що може бути і третя частина. Так мені, принаймні, «виходило» з дотеперішньої писанини.
Правду кажучи, другу частину я вже закінчив під кінець жовтня, а тепер тільки вносив правки і підредаговував деякі фрагменти. Така собі косметика, як то кажуть. З тією різницею, що вона забирала багато часу.
Я знову глибоко зітхнув і вранішню працю розпочав від читання того, що я позмінював у тексті вчорашнього дня надвечір, шукаючи ще ймовірних помилок і роблячи необхідні поправки. Я не любив цієї роботи. Це ще гірше і нудніше, ніж клеєння конвертів...
Врешті-решт я остаточно вигладив текст і почав читати цілий ще раз, щоби піймати суть, а коли вже закінчив, то відхилився трохи назад, щоб нарівняти кості. Потім я встав з крісла і зробив глибокий нахил, що аж почув серію хрускоту в суглобах хребта, які розблоковувалися.
З кухні долинали вже відголоси метушні. Еля готувала собі якийсь скромний сніданок. Я ще не мав охоти їсти. Однак, я зайшов до кухні, а проходячи повз, торкнувся вустами щоки дружини.
- Привіт!
Я взявся готувати другу склянку кави.
- Привіт! Ти знов не спав? – запитала Еля.
- Спав. До третьої. Мене розбудив якийсь кошмар.
- Що тобі снилося?
- Кошмар і нічого більше. Я вже не пам’ятаю, – збрехав я, одночасно занепокоєно зиркаючи на обличчя Елі, ніби шукаючи в ній якихось особливих ознак хвороби. Але вона виглядала добре. Винятково добре. На додаток до всього мала чудовий настрій. Як рідко коли.
- Не пий стільки кави! – Опам’ятайся трохи! – Хочеш ще більше розхворітися?
- Еее, там! Я вже встиг втомитися і не почуваюся цілком притомним. Котра година?
- Шоста.
- Ну бачиш? То вже майже три години праці за моїми плечима.
Вона вже нічого не відповіла, тільки стенула раменами.
* * *
У неділю 11 листопада було гарно, жодної мжички, жодної мряки, жодного вітру. Сонячно, хоча вже трохи холодно.
- Може б ми пішли сьогодні до св. Якова на 9:15? – запитала Єлизавета.
- Хай буде. Хоча можна було б і десь ближче...
- Ходімо! Через Підвалля, короткою дорогою.
Я знав, що вона обожнювала той хідник, якого я, в свою чергу, не терпів.
Вона вбралася в чорний осінній плащ, чоботи, тоненькі шкіряні рукавички, але голову мала непокриту.
- Мені очі видлубуєш, що я про себе не дбаю, а сама в таку студінь ходиш з голою головою. Обов’язково хочеш розхворітися?!
- Не перебільшуй. Нічого мені не станеться. На сонці ж тепло.
- Власне... на сонці, – буркнув я.
Оскільки ми вийшли добряче завчасно, то мандрували в бік костелу неквапливо. Минувши прогулянковий ряд Нижнього Підвалля, ми заглибилися в неглибокий видолинок, що досить стрімко спинався вгору, а його паща виходила просто навпроти дверей стародавньої цегляної святині отців домініканців.
Ув осінньому повітрі, розсвітленому сонячною кулею, що низько висіла над землею, відчувався свіжий, характерний запах опалого кленового листя. Його ще багацько було на деревах і воно мінилося червінню, брунатністю й золотом. Еля фотографувала. Вона любила робити фотографії, хоча себе, зазвичай, не дозволяла фотографувати.
У видолинку було так гарно, що – хоч з неохотою – то, однак, вона не була проти, щоб я і її увічнив у цьому майже казковому оточенні. І ось стоїть вона на тій фотографії спокійна, хоча обличчя має ніби втомлене, а очі примружені. І на вустах ні то півусмішка, ні напівгримаса... Стоїть на килимі опалого різнобарвного листя і такий же килим на тлі, і тільки десь далеко манячать невиразно геометричні тіла будинків вулиці Замкової...
- Може б ми пішли сьогодні до св. Якова на 9:15? – запитала Єлизавета.
- Хай буде. Хоча можна було б і десь ближче...
- Ходімо! Через Підвалля, короткою дорогою.
Я знав, що вона обожнювала той хідник, якого я, в свою чергу, не терпів.
Вона вбралася в чорний осінній плащ, чоботи, тоненькі шкіряні рукавички, але голову мала непокриту.
- Мені очі видлубуєш, що я про себе не дбаю, а сама в таку студінь ходиш з голою головою. Обов’язково хочеш розхворітися?!
- Не перебільшуй. Нічого мені не станеться. На сонці ж тепло.
- Власне... на сонці, – буркнув я.
Оскільки ми вийшли добряче завчасно, то мандрували в бік костелу неквапливо. Минувши прогулянковий ряд Нижнього Підвалля, ми заглибилися в неглибокий видолинок, що досить стрімко спинався вгору, а його паща виходила просто навпроти дверей стародавньої цегляної святині отців домініканців.
Ув осінньому повітрі, розсвітленому сонячною кулею, що низько висіла над землею, відчувався свіжий, характерний запах опалого кленового листя. Його ще багацько було на деревах і воно мінилося червінню, брунатністю й золотом. Еля фотографувала. Вона любила робити фотографії, хоча себе, зазвичай, не дозволяла фотографувати.
У видолинку було так гарно, що – хоч з неохотою – то, однак, вона не була проти, щоб я і її увічнив у цьому майже казковому оточенні. І ось стоїть вона на тій фотографії спокійна, хоча обличчя має ніби втомлене, а очі примружені. І на вустах ні то півусмішка, ні напівгримаса... Стоїть на килимі опалого різнобарвного листя і такий же килим на тлі, і тільки десь далеко манячать невиразно геометричні тіла будинків вулиці Замкової...
* * *
Це був спокійний день... Довга, спокійна прогулянка після Служби... І спокійний пополудень. І настрій радості, що переповнював нас обох, і якесь виняткове почуття безпеки, яке трапляється в житті не так вже й часто... І тихий вечір, і ніч спокійна, хоча погода надвечір зіпсувалася, і краплини дощу в темноті злегка подзенькували об шиби...
* * *
Зима проминала поволі. Різдво було в нашому домі дещо інше, ніж зазвичай, бо вперше за останні понад тридцять років ми прикрасили велику живу ялинку, роль якої виконувало величеньке деревце кипарисика, вирубане в городці біля дому. Щоправда, воно не пахло так гарно, як ялиця чи ялина, але наш кіт все одно ним дуже тішився...
* * *
27 грудня остаточно закінчилася робота над книжкою, як з мого боку, так і з боку видавця, і – зізнаюся, що з певним побоюванням – я попросив дружину прочитати остаточну версію тексту... Зрештою, як завжди... Завжди вона була моєю першою читачкою...
* * *
У день Нового 2013 року Еля відклала комп’ютерний роздрук Шепотів і тіней. Якийсь час нічого не говорила. Врешті-решт покрутила головою, наче незадоволено.
- І що? Не подобається?
- Ні, книжка написана добре... тільки...
- Тільки що?...
- Стільки в ній зла... що часами аж болить...
- Але ж вона добре закінчується... – несміливо зауважив я.
- Ніби й так... хоча ні... остання сцена... ніщо добре не закінчується, у наступній серії все почнеться знову... так ми облаштували цей світ... такі ми вже є...
- Ми?
- Ми. Люди.
- Може не буде наступної серії. Я почуваюся вичерпаним... здається, що не дам ради написати наступної такої книжки...
- То ти тепер так говориш. Але чогось у цьому романі ти недоговорив. Чогось бракує. Думаю, що ти, однак, повинен написати продовження. Ця частина залишає певну ненасиченість...
Вона стримала голос.
- Зрештою, – посміхнулася вона – ані ти сам не витримаєш, щоб не закінчити те, що почав, ані Марта тобі цього не дозволить.
Вона мала на увазі мого видавця. Чи радше мою видавчиню? Не знаю, як це тепер правильно говориться.
- І що? Не подобається?
- Ні, книжка написана добре... тільки...
- Тільки що?...
- Стільки в ній зла... що часами аж болить...
- Але ж вона добре закінчується... – несміливо зауважив я.
- Ніби й так... хоча ні... остання сцена... ніщо добре не закінчується, у наступній серії все почнеться знову... так ми облаштували цей світ... такі ми вже є...
- Ми?
- Ми. Люди.
- Може не буде наступної серії. Я почуваюся вичерпаним... здається, що не дам ради написати наступної такої книжки...
- То ти тепер так говориш. Але чогось у цьому романі ти недоговорив. Чогось бракує. Думаю, що ти, однак, повинен написати продовження. Ця частина залишає певну ненасиченість...
Вона стримала голос.
- Зрештою, – посміхнулася вона – ані ти сам не витримаєш, щоб не закінчити те, що почав, ані Марта тобі цього не дозволить.
Вона мала на увазі мого видавця. Чи радше мою видавчиню? Не знаю, як це тепер правильно говориться.
* * *
Зима поволі минала. Настав березень. Щоразу довші дні, хоча сніг все сипав і сипав, а відлиги не траплялися занадто часто...
Роман пішов у друк. У видавництві обіцяли, що вийде досить швидко. Можливо, вже в перший тиждень квітня.
Роман пішов у друк. У видавництві обіцяли, що вийде досить швидко. Можливо, вже в перший тиждень квітня.
* * *
Еля останні кільканадцять днів почувалася не найкраще. Вона не хотіла зізнатися, що насправді її турбує, але припускаю, що почувалася фатально, якщо сама зізналася, що повинна зробити собі УЗД черевної порожнини. Сама собі це «прописала». І зробила. Приватно. Так, як це в тій нашій «чецій ерпе» [Гра слів, мається на увазі ІІІ Республіка Польща].
12 березня вона приземлилася в лікарні. Це мала бути якась нескладна операція. Потім стандартно – аналізи на гістопатологічне дослідження. Чекання... неспокій і надія... на зміну одне одному... Чекання... чекання...
12 березня вона приземлилася в лікарні. Це мала бути якась нескладна операція. Потім стандартно – аналізи на гістопатологічне дослідження. Чекання... неспокій і надія... на зміну одне одному... Чекання... чекання...
* * *
На Великдень впав добрячий сніг. До костелу на великодню Службу треба було прогрібатися через глибокі кучугури... Еля, хоча й була після лікарні, після операції, в кепській формі і ще слабко почувалася, не пропустила жодної літургії за три великодніх дні.
У Велику П’ятницю ми пішли до св. Духа.
Коли священнослужитель протягнув:
У Велику П’ятницю ми пішли до св. Духа.
Коли священнослужитель протягнув:
„Ось дерево Хреста, на якому повис Збавитель світу...”
в костелі погасло все світло. Тільки пломінці свічок миготіли слабенько, розсвітлюючи своє найближче оточення. Розгублені вірні не знали, що діється, роззиралися навколо і шепотіли між собою, виразно стурбовані. Священик продовжував літургію.
Звичайна аварія електрики, але в серці залишилася якась дрібка остраху, якась непевність, якесь побоювання...
Знак?... Ой там! Відразу знак... Що за магічне мислення!... Немає жодних знаків, є тільки збіги обставин! Принаймні, так говорять науковці. Ці сучасні шамани.
Звичайна аварія електрики, але в серці залишилася якась дрібка остраху, якась непевність, якесь побоювання...
Знак?... Ой там! Відразу знак... Що за магічне мислення!... Немає жодних знаків, є тільки збіги обставин! Принаймні, так говорять науковці. Ці сучасні шамани.
* * *
2 квітня Еля поїхала до лабораторії забрати результати аналізів часточки тканини, яку було вирізано під час операції. Вона не почувалася погано. Поволі приходила до себе. Я залишився вдома. Як зазвичай, сидів за комп’ютером.
Подзвонив телефон:
- Хай приходить. Книжка вже надрукована. Чекаю! – в слухавці відізвався голос Марти.
- Ну нарешті!
- Хай не марудить, а приходить! Сія змія! – роз’єдналася.
Подзвонив телефон:
- Хай приходить. Книжка вже надрукована. Чекаю! – в слухавці відізвався голос Марти.
- Ну нарешті!
- Хай не марудить, а приходить! Сія змія! – роз’єдналася.
* * *
Я важко видерся на другий поверх. Ішов повільно довгим коридором у бік редакційної кімнати. Я вже мав схопитися за клямку, як-от задзвонив мій мобільний. Я зупинився перед дверима. Відступив два-три кроки назад, вигріб телефон з кишені і приклав до вуха. Це була Еля.
- Я забрала... результати... – вона стримала голос, який звучав якось невпевнено, обривався.
Я закляк на місці, чекаючи на наступні слова. За кілька секунд піт вкрив моє чоло, а серце калатало в грудях, мало їх не розриваючи.
- ...і не виглядає на добре, – закінчила Еля. – Тепер я не хочу розмовляти. Поговоримо вдома.
Я не знав, що маю робити. Найохочіше я б розвернувся на п’ятці і чимдуж вилетів з будинку видавництва. Але я не вмів бути самим собою в такий момент.
Я натиснув на клямку. Важко сів у крісло біля скляного столика. Марта подала мені свіжовидрукувану книжку. Я взяв її бездумно, кілька разів покрутив у долонях. Відкрив, закрив і відклав набік.
- Ну що? Не подобається? Що знову не так? Формат еска, папір об’ємистий, плівка soft touch, точковий лак, прізвище виділене... то в чому справа? – запитала Марта.
В очах у мене забриніли сльози.
- Що сталося?! Та хай вже скаже!
- Хвильку тому дзвонила дружина... Однак, це рак... – довше я не міг стримувати сліз...
- Я забрала... результати... – вона стримала голос, який звучав якось невпевнено, обривався.
Я закляк на місці, чекаючи на наступні слова. За кілька секунд піт вкрив моє чоло, а серце калатало в грудях, мало їх не розриваючи.
- ...і не виглядає на добре, – закінчила Еля. – Тепер я не хочу розмовляти. Поговоримо вдома.
Я не знав, що маю робити. Найохочіше я б розвернувся на п’ятці і чимдуж вилетів з будинку видавництва. Але я не вмів бути самим собою в такий момент.
Я натиснув на клямку. Важко сів у крісло біля скляного столика. Марта подала мені свіжовидрукувану книжку. Я взяв її бездумно, кілька разів покрутив у долонях. Відкрив, закрив і відклав набік.
- Ну що? Не подобається? Що знову не так? Формат еска, папір об’ємистий, плівка soft touch, точковий лак, прізвище виділене... то в чому справа? – запитала Марта.
В очах у мене забриніли сльози.
- Що сталося?! Та хай вже скаже!
- Хвильку тому дзвонила дружина... Однак, це рак... – довше я не міг стримувати сліз...
* * *
Шукання закладу. Кєльці. Ряшів. Аналізи. Кєльці ні. Ряшів, на диво, відразу. Аналізи. Рекомендації. Операція. 10 травня. Тарнобжеґ. Якнайскоріше. Без очікування. Операція радикальна. Чому не в Сандомирі у квітні? Може би рак не вріс тоді у кров’яні судини?!!! Стенання плечима. Чому, до холери, не в квіііііііііітнііііііііі?!!!
* * *
9 травня. Я розпочав роботу над третім томом трилогії. Вона носитиме назву Зерна порятунку. У мене погане передчуття. Я пишу книжку для Елі. Я її присвятив їй... Чи не запізно?... Всього кілька сторінок я заповнив чорними рядками літер... Скільки в мене часу?... Скільки в нас часу?... «Не думай про це, пиши» - говорю сам до себе.
* * *
Знову Ряшів. Травень. Брахітерапія. Три фракції. Прийти до себе. Полегшено зітхнути. Приплив надії. Щораз більше надії… Щораз більше. «Буде добре». Всі навколо так мені говорять. «Пане Андрію, буде добре. Чесно». Дехто навіть гладить мене по руці. Буде добре...
* * *
Ми знову почали разом виходити до міста. Вже не щодня, як це було ще зовсім недавно, а раз, інколи навіть і двічі на тиждень. Еля виглядала майже квітуче. Хто б міг сказати, що вона так важко хвора?
* * *
Червень почався теплий. Може буде також спокійний?...
* * *
У вівторок 4 червня я востаннє бачив свого улюбленця, а радше свого приятеля, кота Волічка. Неспокій. Щоразу більший.
- Він вже не повернеться. Був занадто довірливий. Ішов до кожної людини...
- Ти завжди все бачиш у чорних тонах, – насварила мене Еля.
Десятого ми знайшли його на смітнику поблизу будови великого готелю. Він вже розкладався. Мав вибиті всі зуби. Хтось забавився. «Котяри фавшиві, що ні? Забити кота!» Забили... Ніби того було мало, жбурнули на смітник. Збезчестили...
Ми з Елею принесли його до городця за будинком. Поховали на місці, де маленьким кошеням любив ховатися від нас серед трав і квітів... так, бавлячись... Тут вже ніхто його не скривдить... Зазеленіє трава... зацвіте гіацинтами... ліліями запахне... У солодкому квітковому нектарі працьовита бджола понесе його до вулика...
- Він вже не повернеться. Був занадто довірливий. Ішов до кожної людини...
- Ти завжди все бачиш у чорних тонах, – насварила мене Еля.
Десятого ми знайшли його на смітнику поблизу будови великого готелю. Він вже розкладався. Мав вибиті всі зуби. Хтось забавився. «Котяри фавшиві, що ні? Забити кота!» Забили... Ніби того було мало, жбурнули на смітник. Збезчестили...
Ми з Елею принесли його до городця за будинком. Поховали на місці, де маленьким кошеням любив ховатися від нас серед трав і квітів... так, бавлячись... Тут вже ніхто його не скривдить... Зазеленіє трава... зацвіте гіацинтами... ліліями запахне... У солодкому квітковому нектарі працьовита бджола понесе його до вулика...
* * *
Ми працюємо обоє з усіх сил. Настільки, наскільки тих сил вистачить. Жодне з нас не береже себе. Навіщо? Жодне з нас нічого не говорить, але ми обоє, здається, думаємо одне і те ж. Не відомо, скільки часу разом ще дасть нам Пан Біг... Певні справи треба закінчити. Але ж буде добре... буде добре... «Оооох, пане Андріііію! Буде добре!”
* * *
31 липня Зерна врятування вже після авторського коректування. Ґрунтовна теологічна оцінка (так тепер називається костельна цензура) також готова – без зауважень. Тепер вже решта залежить від Марти. Коли вона знайде час, щоб докінчити роботу над книжкою? Взагалі-то, книжку можна було б вже віддавати до друку...
* * *
Серпень на початку давав добрі надії, але тільки на початку. Нові недомагання. Якась застуда? Біль у боці. Здається, її перетягнуло. Радше нічого страшного. Принаймні, так це виглядає. 16 серпня Еля знову сама вирішила зробити УЗД. Рідина в плевральній порожнині. Це, здається, нічого такого? Лікування антибіотиками. Може, однак, зробити рентген грудної клітки? 19 серпня рентген – численні пухлинки в обох легенях. 28 серпня томографія. Немає вже найменших сумнівів... метастази в обидві легені. Великі пухлини...
* * *
- Слухай, – скажи мені...
Ледве стримуючи плач, я читаю колезі медичний опис.
- Які передбачення?
Мовчання.
За хвильку чую в слухавці.
- Я не фахівець... Це може бути всього кілька місяців...
Ми мовчимо.
- Але не бери так близько до серця того, що я сказав. Ще по-різному може бути, – додає він швидко.
Втішає мене. Що за часи... правда на дальньому плані... аби тільки не було прикро... Але ж все-одно прикро... Завжди... То навіщо вдавати?... Political correctness...
Ледве стримуючи плач, я читаю колезі медичний опис.
- Які передбачення?
Мовчання.
За хвильку чую в слухавці.
- Я не фахівець... Це може бути всього кілька місяців...
Ми мовчимо.
- Але не бери так близько до серця того, що я сказав. Ще по-різному може бути, – додає він швидко.
Втішає мене. Що за часи... правда на дальньому плані... аби тільки не було прикро... Але ж все-одно прикро... Завжди... То навіщо вдавати?... Political correctness...
* * *
6 вересня 2013 року розпочато паліативну хіміотерапію. Шість циклів. Потім гормональна терапія. Нема покращення. Зате є прогресія – перекинулося до кісток, до плеври. Біль... біль... біль... невгамовний, страшний, майже знелюднюваний... Радіотерапія. І знову біль... Ще більший! Повинен був зменшитися, а ще більше посилився.
І жодного слова протесту. Ані сліду бунту чи хоча би протесту... Інколи сльози на хвильку заблиснуть в очах, але не спливають по щоках.
«Елю, – шепочу я сам до себе – чому ти ставиш мені перекладину так високо? Чи я зможу двигнути тягар терпіння так, як ти, якщо колись смерть почне і про мене допоминатися?”
І жодного слова протесту. Ані сліду бунту чи хоча би протесту... Інколи сльози на хвильку заблиснуть в очах, але не спливають по щоках.
«Елю, – шепочу я сам до себе – чому ти ставиш мені перекладину так високо? Чи я зможу двигнути тягар терпіння так, як ти, якщо колись смерть почне і про мене допоминатися?”
* * *
- Пані Марто, не чекаймо остаточного коректування! Віддаймо вже ту книжку до друку, – прошу я.
Малий підступ. Спеціально для Елі видрукували один примірник. Зробили так, як планувалося. Формат еска, об’ємистий папір, плівка soft touch, немає тільки точкового лаку... але цього можна й не зауважити... Цілий наклад на машинний друк піде пізніше...
Малий підступ. Спеціально для Елі видрукували один примірник. Зробили так, як планувалося. Формат еска, об’ємистий папір, плівка soft touch, немає тільки точкового лаку... але цього можна й не зауважити... Цілий наклад на машинний друк піде пізніше...
* * *
В Елі сьогодні кращий день. Слабший біль, слабші і менш болісні судоми ніг і майже без блювання...
- Це для тебе, – я подав їй книжку.
- Зерна врятування – прочитала вона впівголоса назву. Гарна обкладинка.
Відкрила. Глянула на присвяту: Елі, моїй дружині і приятелеві майже сорока років, якій я так багато чим завдячую в житті. Автор.
Врешті я їй це сказав. Шкода тільки, що так пізно...
- Це для тебе, – я подав їй книжку.
- Зерна врятування – прочитала вона впівголоса назву. Гарна обкладинка.
Відкрила. Глянула на присвяту: Елі, моїй дружині і приятелеві майже сорока років, якій я так багато чим завдячую в житті. Автор.
Врешті я їй це сказав. Шкода тільки, що так пізно...
* * *
Останнє спільне Різдво... Ми вже не прикрашаємо живої ялинки...
* * *
2014 рік – це постійно і постійно зростаючий біль...
* * *
9 квітня знову хіміотерапія... другі метастази... Ще більші муки... Ми втрачаємо контакт. Здається, що вже дійшли до межі. Еля ще згрібається в кулак. Ми знову вдома разом. Останній спільний Великдень...
* * *
3 серпня ми виїжджаємо кудись зі Сандомира. Наш приятель пан Андрій намовив нас на «Горичанську кулінарію». То ж ми сидимо в Горичанах на подвір’ї пожежної команди, на сонці, що смажить немилосердно. Ані риски тіні. Ми їмо місцеві смаколики. Дорогою назад дочка Ася везе нас до Вісли.
Ми сидимо на лавці на бульварі. Низьке сонце грає золотистими відблисками на дахах будинку Старого Міста. Ззаду за нами виблискує Вісла.
Еля примруженими очима вдивляється в костел св. Якова, Замок, катедру. Мовчить і тільки невпевнено посміхається, ніби знає, що бачить це все востаннє... Сонце все ще палюче. Сліпуче. Еля надягає темні окуляри і далі легенько усміхається... Я сиджу поряд з опущеною головою. Думки, найрізноманітніші, клубочаться в моєму черепі... Ася робить нам фотографію...
Ми сидимо на лавці на бульварі. Низьке сонце грає золотистими відблисками на дахах будинку Старого Міста. Ззаду за нами виблискує Вісла.
Еля примруженими очима вдивляється в костел св. Якова, Замок, катедру. Мовчить і тільки невпевнено посміхається, ніби знає, що бачить це все востаннє... Сонце все ще палюче. Сліпуче. Еля надягає темні окуляри і далі легенько усміхається... Я сиджу поряд з опущеною головою. Думки, найрізноманітніші, клубочаться в моєму черепі... Ася робить нам фотографію...
* * *
4 серпня зроблено третій цикл хіміотерапії. Ефекту жодного. Страждання...
* * *
23 серпня ми востаннє виходимо з дому ніби на прогулянку. Їдемо на дачу, що від дому за триста метрів, ми її купили для дочок, для Асі і Мартуні. Еля досить стрімким заїздом майже власними силами сходить на вершечок плаского узгір’я. Ми тільки злегка її підтримуємо. Запрошені робітники закінчують впорядкування території.
У моєму серці вибруньковується надія...
Ми повертаємося додому...
У моєму серці вибруньковується надія...
Ми повертаємося додому...
* * *
31 серпня. Завтра день народження Елі. Приходять приятелі з Деканатного видавництва: Марта, директор Лешек. Несподівано залітає редактор Томек з «Недільного гостя». Хтось іще? Не пам’ятаю... Еля вже не встає, але все ще хоче дотримуватись почестей дому. Марта вручає їй прекрасну білу орхідею – Dendrobium compactum – промайнуло мені в голові, таке собі професійне викривлення з давніх років, коли я займався садівництвом...
Еля дивиться на нас якимись такими дитинячими очима. І говорить:
- Увесь цей час тут біля мене якийсь чоловік... Ані гарний, ані бридкий. Я його не боюся, бо він мене стереже. І щось таке дивне – він біля мене, але одночасно ніби всюди, по цілій кімнаті...
Марта мовить невпевнено:
- Може... може це янгол-охоронець?
- Може... Може янгол-охоронець... – думаю я собі.
Еля дивиться на нас якимись такими дитинячими очима. І говорить:
- Увесь цей час тут біля мене якийсь чоловік... Ані гарний, ані бридкий. Я його не боюся, бо він мене стереже. І щось таке дивне – він біля мене, але одночасно ніби всюди, по цілій кімнаті...
Марта мовить невпевнено:
- Може... може це янгол-охоронець?
- Може... Може янгол-охоронець... – думаю я собі.
* * *
Ми не байдикуємо. Надалі робота понад сили. Еля, коли тільки може, сідає до комп’ютера. До кінця вересня вона практично сама надалі керує своїм видавництвом... Не хоче допомоги...
6 жовтня 2014 року востаннє сама замовляє друк нових книжок.
Потім ми прибираємо її робочий стіл. Удвох. Повинен бути порядок. Усе на своєму місці – як завжди. Як протягом усіх тих сорока років спільного життя.
- Не змарнуйте видавництва.
- Не змарнуємо, Елю.
- Викинь всі кущі в горщиках і квіти в городці, бо сам собі з тим не даси ради.
- Добре.
- …
Я не знаю, що ще вона хотіла мені сказати.
І я не знаю, що я маю сказати їй.
- А знаєш? Я ще напишу для тебе книжку. Тільки для тебе, – кажу їй непевним голосом.
Вона легесенько посміхнулася. Здається, я не сказав нічого дурного чи неважливого?... Чи я хотів дати їй якусь примарну надію? Сам не знаю...
- Аби тільки в неї був добрий кінець...
- Що? – я не зрозумів.
- Ну, в тій книжці для мене.
Я невпевнено посміхнувся і нічого не відповів, але в серці присягнувся собі, що ця однозначно добре закінчиться. Хоча знаю, що Еля її вже не прочитає...
6 жовтня 2014 року востаннє сама замовляє друк нових книжок.
Потім ми прибираємо її робочий стіл. Удвох. Повинен бути порядок. Усе на своєму місці – як завжди. Як протягом усіх тих сорока років спільного життя.
- Не змарнуйте видавництва.
- Не змарнуємо, Елю.
- Викинь всі кущі в горщиках і квіти в городці, бо сам собі з тим не даси ради.
- Добре.
- …
Я не знаю, що ще вона хотіла мені сказати.
І я не знаю, що я маю сказати їй.
- А знаєш? Я ще напишу для тебе книжку. Тільки для тебе, – кажу їй непевним голосом.
Вона легесенько посміхнулася. Здається, я не сказав нічого дурного чи неважливого?... Чи я хотів дати їй якусь примарну надію? Сам не знаю...
- Аби тільки в неї був добрий кінець...
- Що? – я не зрозумів.
- Ну, в тій книжці для мене.
Я невпевнено посміхнувся і нічого не відповів, але в серці присягнувся собі, що ця однозначно добре закінчиться. Хоча знаю, що Еля її вже не прочитає...
* * *
20 жовтня – різке зниження рівня калію. Швидкою до лікарні, на паліативне відділення. Поповнення електролітів.
- Заберіть мене додому! – просить вона. Потім вимагає. Врешті кричить.
Ми забираємо її 26, вже не можемо самі перед собою вдавати, що вона видужає...
Біль... Велетенська, страшна рана від пролежню на плечах, видно кістки хребта. Рана, що не гоїться, на долоні від опіку хімією... Біль... горло спалене хімією... не може ковтати. Вже не їсть. Майже перестає пити. Біль... Біль...
Морфій. Щораз більше морфію. Щораз більше... Напівсон, напівпритомність. Щораз слабший контакт... Біль... Біль... Його неможливо ні приховати, ані замаскувати... Морфій...
Еля не п’є. Вже третій день вона майже нічого не п’є. Дочки вже кілька місяців не відходять від ліжка матері. Опікуються нею, як вона колись ними, коли були маленькі і безпорадні. Я знаю, що це її бентежить, присоромлює... Пробують поїти. По кілька крапель... Це не дуже допомагає. Розривається контакт.
Ася твердша. А може це тільки так здається?... Марта частіше не приховує сліз... Я маю очі сухі, але постійно ці нестерпні і гіркі судоми в горлі...
- Заберіть мене додому! – просить вона. Потім вимагає. Врешті кричить.
Ми забираємо її 26, вже не можемо самі перед собою вдавати, що вона видужає...
Біль... Велетенська, страшна рана від пролежню на плечах, видно кістки хребта. Рана, що не гоїться, на долоні від опіку хімією... Біль... горло спалене хімією... не може ковтати. Вже не їсть. Майже перестає пити. Біль... Біль...
Морфій. Щораз більше морфію. Щораз більше... Напівсон, напівпритомність. Щораз слабший контакт... Біль... Біль... Його неможливо ні приховати, ані замаскувати... Морфій...
Еля не п’є. Вже третій день вона майже нічого не п’є. Дочки вже кілька місяців не відходять від ліжка матері. Опікуються нею, як вона колись ними, коли були маленькі і безпорадні. Я знаю, що це її бентежить, присоромлює... Пробують поїти. По кілька крапель... Це не дуже допомагає. Розривається контакт.
Ася твердша. А може це тільки так здається?... Марта частіше не приховує сліз... Я маю очі сухі, але постійно ці нестерпні і гіркі судоми в горлі...
* * *
П’ятниця, 31 жовтня. Ми сидимо навколо постелі Елі. Марта, Ася, я, її брат, тітка, братова. Еля мовчить. Не може говорити. Часом пробує видобути з себе голос, але це їй не вдається.
Година 15:40, я бачу, що вона ворушить губами, схиляюся над нею. Чую цілком виразно слова, вимовлені спокійно:
- Це вже кінець...
Година 15:40, я бачу, що вона ворушить губами, схиляюся над нею. Чую цілком виразно слова, вимовлені спокійно:
- Це вже кінець...
* * *
Вночі з 1 на 2 листопада мені сниться, що Еля вдягається дуже старанно і винятково елегантно. Надягає перуку. Питаюся: «А куди це ти збираєшся?» «Ну як то куди? До костелу». Вона спокійна, задоволена...
* * *
Неділя 2 листопада. Еля надалі не п’є. Треба з цим щось робити. Дочки обдзвонюють місто. Не так легко знайти медсестру у вихідний день відразу після свята Всіх святих.
Нарешті є. Заходить до кімнати. Пробує вколотися в вену, щоб підключити крапельницю. Але судини тріскають. Одна за другою. Кожна. Через майже годину зусиль дає спокій з тим.
- Прошу пані, скільки ще часу залишилося? – питаюся я не цілком своїм голосом.
- Ну знаєте, не можна цього сказати. Ще все може бути добре...
Тут ідеться про вічність, а не про те, щоб комусь якимось словом не зробити прикрощів... Але такі часи... Та вона, здається, цього не розуміє, тому я вже ні про що більше не питаю. Я бачу, що вона хотіла б якнайкраще і найделікатніше... натомість тут не йдеться про політичну коректність... ідеться про вічність...
Вийшла.
Я дзвоню до колеги.
- Петрику... – мій голос ламається. Доповідаю йому, як виглядає ситуація, перераховую симптоми... – скажи, скільки ще...
- Я зараз приїду.
І справді, через кілька хвилин він вже на місці.
Обстежує Елю. Ретельно. Ми дивимося на нього з німим запитанням.
- Найбільше – кілька годин...
Нарешті є. Заходить до кімнати. Пробує вколотися в вену, щоб підключити крапельницю. Але судини тріскають. Одна за другою. Кожна. Через майже годину зусиль дає спокій з тим.
- Прошу пані, скільки ще часу залишилося? – питаюся я не цілком своїм голосом.
- Ну знаєте, не можна цього сказати. Ще все може бути добре...
Тут ідеться про вічність, а не про те, щоб комусь якимось словом не зробити прикрощів... Але такі часи... Та вона, здається, цього не розуміє, тому я вже ні про що більше не питаю. Я бачу, що вона хотіла б якнайкраще і найделікатніше... натомість тут не йдеться про політичну коректність... ідеться про вічність...
Вийшла.
Я дзвоню до колеги.
- Петрику... – мій голос ламається. Доповідаю йому, як виглядає ситуація, перераховую симптоми... – скажи, скільки ще...
- Я зараз приїду.
І справді, через кілька хвилин він вже на місці.
Обстежує Елю. Ретельно. Ми дивимося на нього з німим запитанням.
- Найбільше – кілька годин...
* * *
Обдзвонюю священиків. Жоден не піднімає слухавки. Щоправда, то була неділя Святих дарів, але ж останнє причастя в годину смерті... Врешті-решт передзвонює парох, ксьондз Юрій.
- В чому справа?... Я буду за кілька хвилин...
Підносить вгору білу дрібку Хліба:
- Ось Ягнець Божий...
- Еля ковтає Тіло Христа з кількома краплями води. Ковтає!
Гуркіт мотора автомобіля пароха мовкне за пагорбом. Ми знову залишаємося самі. Еля, дочки і я... Я не маю страху. Тільки сум. Перебираю пальцями зернятка вервиці. Моя голова палає і вирує.
- В чому справа?... Я буду за кілька хвилин...
Підносить вгору білу дрібку Хліба:
- Ось Ягнець Божий...
- Еля ковтає Тіло Христа з кількома краплями води. Ковтає!
Гуркіт мотора автомобіля пароха мовкне за пагорбом. Ми знову залишаємося самі. Еля, дочки і я... Я не маю страху. Тільки сум. Перебираю пальцями зернятка вервиці. Моя голова палає і вирує.
* * *
Прийшли друзі Бася і Петрик. Жовтявим блиском відсвічує огарок грімниці. Ми разом промовляємо молитви за конаючих...
Обидві кицьки, Бруня і Стара Кітка не сходять з постелі Елі. Туляться до неї. Тільки безпородна Рудзя ніби уникала її від того часу, коли один-єдиний раз у своєму, ще не довгому псячому житті почала вити, коли Елю востаннє везли до лікарні...
Бруня тулиться до її зболеної, незагоєної долоні. Незначний рух, ніби Еля пальцями ще хотіла погладити це чорне оксамитне хутерце... Не досягає, пальці безвольно опадають...
З гримаси обличчя ми бачимо, що біль знову посилюється. Наступний застрик морфію.
Вже по 21:00. Бася і Петрик прощаються. Ми знову залишаємося самі.
Час скрапує поволі... дуже поволі... втома наростає. Я ледве бачу на очі. Повіки самі склеплюються. Я мушу лягти. Хоча б на хвилинку. Я не такий твердий, як Ася. Я жахливо втомлений.
Через неглибокий сон до мене долітає голос дочки.
- Мама щойно померла...
Зиркаю на годинник. 00:55.
Вічний упокій дай їй, Боже... Вічний упокій дай їй, Боже... Вічний упокій дай їй, Боже... Вічний упокій дай їй, Боже... – тільки це одне калатається у мене в голові.
Ася з Мартою вдягають маму. Я допомагаю підняти або підтримати тіло. Щоб жодні інші руки, крім наших...
Близько 2:00 лікар зиркає на неї здалеку. Навіть не підходить до постелі... гуркіт карети швидкої допомоги, що від’їжджає...
Знов гуркіт автомобіля... Іншого...
- Так, це тут... Прошу за мною, туди...
Засувають замок пластикового мішка...
Еля востаннє минає вхідні двері... Вже більше ніколи вона не повернеться до нашого дому...
Я стою біля фіртки і дивлюся на фари автомобіля, який забирає її в чорноту листопадової ночі... Всього кільканадцять секунд, і я залишаюся сам-на-сам вже тільки з тишею вулиці, розсвітленої млосним жовтявим поблиском содових ламп...
Повертаюся додому. Зиркаю на годинник у кімнаті Елі. Зупинився. Треба його завести. Простягаю руку в його бік, але відразу відшарпую її. Непорушні стрілки показують дві хвилини по третій. Сьогодні 3 листопада 2014 року. Оскільки вчора була неділя, то сьогодні Задушний день...
Обидві кицьки, Бруня і Стара Кітка не сходять з постелі Елі. Туляться до неї. Тільки безпородна Рудзя ніби уникала її від того часу, коли один-єдиний раз у своєму, ще не довгому псячому житті почала вити, коли Елю востаннє везли до лікарні...
Бруня тулиться до її зболеної, незагоєної долоні. Незначний рух, ніби Еля пальцями ще хотіла погладити це чорне оксамитне хутерце... Не досягає, пальці безвольно опадають...
З гримаси обличчя ми бачимо, що біль знову посилюється. Наступний застрик морфію.
Вже по 21:00. Бася і Петрик прощаються. Ми знову залишаємося самі.
Час скрапує поволі... дуже поволі... втома наростає. Я ледве бачу на очі. Повіки самі склеплюються. Я мушу лягти. Хоча б на хвилинку. Я не такий твердий, як Ася. Я жахливо втомлений.
Через неглибокий сон до мене долітає голос дочки.
- Мама щойно померла...
Зиркаю на годинник. 00:55.
Вічний упокій дай їй, Боже... Вічний упокій дай їй, Боже... Вічний упокій дай їй, Боже... Вічний упокій дай їй, Боже... – тільки це одне калатається у мене в голові.
Ася з Мартою вдягають маму. Я допомагаю підняти або підтримати тіло. Щоб жодні інші руки, крім наших...
Близько 2:00 лікар зиркає на неї здалеку. Навіть не підходить до постелі... гуркіт карети швидкої допомоги, що від’їжджає...
Знов гуркіт автомобіля... Іншого...
- Так, це тут... Прошу за мною, туди...
Засувають замок пластикового мішка...
Еля востаннє минає вхідні двері... Вже більше ніколи вона не повернеться до нашого дому...
Я стою біля фіртки і дивлюся на фари автомобіля, який забирає її в чорноту листопадової ночі... Всього кільканадцять секунд, і я залишаюся сам-на-сам вже тільки з тишею вулиці, розсвітленої млосним жовтявим поблиском содових ламп...
Повертаюся додому. Зиркаю на годинник у кімнаті Елі. Зупинився. Треба його завести. Простягаю руку в його бік, але відразу відшарпую її. Непорушні стрілки показують дві хвилини по третій. Сьогодні 3 листопада 2014 року. Оскільки вчора була неділя, то сьогодні Задушний день...
* * *
5 листопада. День похорону чудовий, сонячний, теплий. Костел св. Йосифа переповнений людьми. Дев’ять священиків відправляє заупокійні урочистості. Ніколи-преніколи я не сподівався б того... бо чому б так мало бути? Небагато чого до мене доходить. Процесія мандрує до брами Катедрального цвинтаря. Гальмує вуличний рух. На деревах у легенькому вітерці тремтять і міняться феєрією барв осінні листочки. Грають на них золоті плямки сонячного блиску...
Опадає гробова покришка.
А потім вже тільки квіти, квіти, квіти... цілі оберемки... Вінки, букети, окремі... Нічого з-під них не видно.
Все закінчилося...
Опадає гробова покришка.
А потім вже тільки квіти, квіти, квіти... цілі оберемки... Вінки, букети, окремі... Нічого з-під них не видно.
Все закінчилося...
* * *
12 листопада. Це вже дев’ять днів, як ми розлучилися...
Я дивлюся на дві найближчі моєму серцю фотографії Елі... На одній вона стоїть спокійна, хоча обличчя має ніби втомлене, а очі примружені. І якась ні то на півусмішка, ні то напівгримаса на вустах... Стоїть на килимі опалого різнобарвного листя, і такий же килим на тлі, і тільки десь далеко манячать невиразні геометричні тіла будинків вулиці Замкової...
На другій ми сидимо поряд на надвіслянській лавці, у мене опущена голова, а вона легесенько усміхається...
Судоми стискають мені горло...
Я дивлюся на дві найближчі моєму серцю фотографії Елі... На одній вона стоїть спокійна, хоча обличчя має ніби втомлене, а очі примружені. І якась ні то на півусмішка, ні то напівгримаса на вустах... Стоїть на килимі опалого різнобарвного листя, і такий же килим на тлі, і тільки десь далеко манячать невиразні геометричні тіла будинків вулиці Замкової...
На другій ми сидимо поряд на надвіслянській лавці, у мене опущена голова, а вона легесенько усміхається...
Судоми стискають мені горло...
* * *
Я не робив цього вже роками. Вважав, що з поезії виростається. І що вже маю це за собою. Однак, примус був настільки сильний, що я не зміг йому протистояти. Пальці ритмічно вдаряють по клавіатурі. Я не думаю, не аналізую, не добираю слів, не тримаю ритму. З’являються ряди слів. Вірш за віршем. Тільки так я можу ще хоч щось сказати Елі. Просто, без роздумування, з самого серця...
Залишилась мені по тобі усміхнена знимка
і в горлі болісні судоми
i безупинна надія
що може станеш в дверях
як щодня
усі ці майже сорок літ...
і в горлі болісні судоми
i безупинна надія
що може станеш в дверях
як щодня
усі ці майже сорок літ...
В глухім вікні неясне відбиття
мого лиця, задивленого в темноту і пустку
що тиша розповзлась від мороку до світу
душних ночей самотнього рахунку митей...
мого лиця, задивленого в темноту і пустку
що тиша розповзлась від мороку до світу
душних ночей самотнього рахунку митей...
Море недосказань
а був же час на те
щоби ніщо не розділяло, а лучило все
стільки іскрин з краплин роси
сонячних плямок стільки
імли й шаруг осінніх десь пройшло...
і пес сусідський вже тебе не пам’ятає...
а був же час на те
щоби ніщо не розділяло, а лучило все
стільки іскрин з краплин роси
сонячних плямок стільки
імли й шаруг осінніх десь пройшло...
і пес сусідський вже тебе не пам’ятає...
Залишилась мені по тобі усміхнена знимка
i в горлі болісні судоми
i безупинна надія
що може станеш в дверях
як щодня
усі ці майже сорок літ...
i в горлі болісні судоми
i безупинна надія
що може станеш в дверях
як щодня
усі ці майже сорок літ...
Але в шафі убрання
замкнені повністю
i тільки мешти в ряд стоять
готові вийти...
замкнені повністю
i тільки мешти в ряд стоять
готові вийти...
І мої готові
тільки...
нечемне серце
б’ється… б’ється… б’ється...
спинитися не хоче...
тільки...
нечемне серце
б’ється… б’ється… б’ється...
спинитися не хоче...
переклала Люда Бублик
© Copyright by Andrzej Juliusz Sarwa 2017
All Rights Reserved
All Rights Reserved
