Андрій Юлій Сарва
В БІК ВИДНОКРАЮ (4)
оповідки незвичайні
Переклала Люда Бублик
ТАЄМНИЦЯ ОСІННЬОЇ НОЧІ
Він сів цілком притомний, так, наче й зовсім не лягав спати тієї осінньої ночі. Широко розплющеними очима вдивлявся в темінь, разом з тим напружуючи слух, бо видавалося йому, що розбудив його якийсь звук.
Але довкруги панувала тиша. Тиша лягала густою вуаллю на все навколо.
Однак, у тій тиші й мороці причаїлося щось невідоме. Щось, через що він вибився зі сну і тепер сидів, уважно прислухаючись і видивляючи очі.
Навпомацки сягнув рукою до столика, що стояв поблизу, на якому ввечері залишив цигарки і сірники.
Смачно затягнувся димом.
Звідкілясь здалеку до його вух долетів гуркіт автомобіля і ще віддаленіше погавкування пса.
Він вже хотів знову лягти, втиснувши недопалок в попільничку, коли це в розі кімнати, відразу за темним і масивним тілом шафи заманячила постать людини.
Він зірвався з постелі і, підбігши до столу, запалив гасову лампу, після чого метнув по кімнаті уважним поглядом, але не помітив нічого підозрілого.
На сосновому столі, добряче піднищеному, стояла склянка-гірчичниця з наполовину випитим компотом. Тепер він її підніс до вуст і висотав повністю холодну і вже не смачну рідину.
Він не розумів, що з ним трапилося. Однак, усвідомив собі, що поводиться не цілком нормально. Навіть якщо його розбудив якийсь звук, то він мав, безумовно, природнє походження. Можливо, це був крик нічного птаха, а може вітер вдарився об шибу. Він дивувався сам собі, що спанікував, не маючи для цього абсолютно ніяких приводів, але одночасно надалі роззирався по кімнаті в пошуках чогось, що б могло йому загрожувати.
У ньому здригалися всі волоконця м’язів і нервів, він був певний, що вже до ранку не засне. Адже він розумів, що повинен добре відпочити, бо завтра на нього чекає важкий день.
Тому він загасив лампу і якомога вигідніше вмостився на постелі, намагаючись прикликати під свої повіки сон. Але марно. Зате в черепі у нього почали клубочитися тисячі найрізніших думок, одна страшніша за другу.
Враз він пригадав собі всі оповідки про духів, яких наслухався в дитинстві. Ліг на живіт, намагаючись почати думати про щось інше. Накрив голову ковдрою, але це не дуже допомогло.
Так він мучився з пів години, а може й довше. Потім злий на самого себе відкинув накриття, знову запалив світло і босоніж почалапав до кухні. Тут, у сховку, відомому тільки йому одному, у щілині між креденсом і стіною стояла ще не надпочата літрова пляшка самогонки. Тепер він її вийняв, витягнув корок і, наповнивши гірчичницю до половини, одним духом випив. У роті і в горлі відчув бридкий смак дешевого алкоголю, тоді набрав повну склянку води з відра і пив її великими ковтками, аж доки горлянка перестала пекти.
Він присів на кухонній табуретці і задивлений у темне вікно чекав на почуття полегшення і відпруження, яке завжди з’являлося через кілька хвилин після того, як випив самогонки.
Але не дано було йому цим насолодитися, бо враз звідкись зі спальні до його вух долетів звук – цілком реальний, якнайреальніший, що не був витвором уяви, і який трохи нагадував плач новонародженого немовляти.
Він зірвався на рівні ноги. Квиління не припинялося. Він відчув, як йому терпне шкіра на плечах, а чоло рясніє холодним потом. Він не мав наміру вдатися на пошуки джерела цього дивного звуку. Він знав, що нічого не знайде. Звідки знав? Цього він не міг обґрунтувати. Просто знав і все...
Він знову налив собі самогонки, наповнюючи гірчичницю, цього разу по вінця, і випив палючий напій двома чи трьома ковтками.
Приголомшення прийшло скоріше, ніж він сподівався. А разом із приголомшенням – збайдужіння.
Він був п’яний, йому крутилося в голові і хотілося сміятися зі своїх ірраціональних страхів. Він ще хвилю посидів на постелі.
Важкий сон впав на нього зненацька і, хоч тепер вже з різних боків кімнати долітали тривожні звуки, він їх не чув. Жінка, лежачи поряд із ним, важко похрапувала. З неохотою відсунулася на край постелі, коли він врешті-решт вже добряче вклався біля неї.
Але довкруги панувала тиша. Тиша лягала густою вуаллю на все навколо.
Однак, у тій тиші й мороці причаїлося щось невідоме. Щось, через що він вибився зі сну і тепер сидів, уважно прислухаючись і видивляючи очі.
Навпомацки сягнув рукою до столика, що стояв поблизу, на якому ввечері залишив цигарки і сірники.
Смачно затягнувся димом.
Звідкілясь здалеку до його вух долетів гуркіт автомобіля і ще віддаленіше погавкування пса.
Він вже хотів знову лягти, втиснувши недопалок в попільничку, коли це в розі кімнати, відразу за темним і масивним тілом шафи заманячила постать людини.
Він зірвався з постелі і, підбігши до столу, запалив гасову лампу, після чого метнув по кімнаті уважним поглядом, але не помітив нічого підозрілого.
На сосновому столі, добряче піднищеному, стояла склянка-гірчичниця з наполовину випитим компотом. Тепер він її підніс до вуст і висотав повністю холодну і вже не смачну рідину.
Він не розумів, що з ним трапилося. Однак, усвідомив собі, що поводиться не цілком нормально. Навіть якщо його розбудив якийсь звук, то він мав, безумовно, природнє походження. Можливо, це був крик нічного птаха, а може вітер вдарився об шибу. Він дивувався сам собі, що спанікував, не маючи для цього абсолютно ніяких приводів, але одночасно надалі роззирався по кімнаті в пошуках чогось, що б могло йому загрожувати.
У ньому здригалися всі волоконця м’язів і нервів, він був певний, що вже до ранку не засне. Адже він розумів, що повинен добре відпочити, бо завтра на нього чекає важкий день.
Тому він загасив лампу і якомога вигідніше вмостився на постелі, намагаючись прикликати під свої повіки сон. Але марно. Зате в черепі у нього почали клубочитися тисячі найрізніших думок, одна страшніша за другу.
Враз він пригадав собі всі оповідки про духів, яких наслухався в дитинстві. Ліг на живіт, намагаючись почати думати про щось інше. Накрив голову ковдрою, але це не дуже допомогло.
Так він мучився з пів години, а може й довше. Потім злий на самого себе відкинув накриття, знову запалив світло і босоніж почалапав до кухні. Тут, у сховку, відомому тільки йому одному, у щілині між креденсом і стіною стояла ще не надпочата літрова пляшка самогонки. Тепер він її вийняв, витягнув корок і, наповнивши гірчичницю до половини, одним духом випив. У роті і в горлі відчув бридкий смак дешевого алкоголю, тоді набрав повну склянку води з відра і пив її великими ковтками, аж доки горлянка перестала пекти.
Він присів на кухонній табуретці і задивлений у темне вікно чекав на почуття полегшення і відпруження, яке завжди з’являлося через кілька хвилин після того, як випив самогонки.
Але не дано було йому цим насолодитися, бо враз звідкись зі спальні до його вух долетів звук – цілком реальний, якнайреальніший, що не був витвором уяви, і який трохи нагадував плач новонародженого немовляти.
Він зірвався на рівні ноги. Квиління не припинялося. Він відчув, як йому терпне шкіра на плечах, а чоло рясніє холодним потом. Він не мав наміру вдатися на пошуки джерела цього дивного звуку. Він знав, що нічого не знайде. Звідки знав? Цього він не міг обґрунтувати. Просто знав і все...
Він знову налив собі самогонки, наповнюючи гірчичницю, цього разу по вінця, і випив палючий напій двома чи трьома ковтками.
Приголомшення прийшло скоріше, ніж він сподівався. А разом із приголомшенням – збайдужіння.
Він був п’яний, йому крутилося в голові і хотілося сміятися зі своїх ірраціональних страхів. Він ще хвилю посидів на постелі.
Важкий сон впав на нього зненацька і, хоч тепер вже з різних боків кімнати долітали тривожні звуки, він їх не чув. Жінка, лежачи поряд із ним, важко похрапувала. З неохотою відсунулася на край постелі, коли він врешті-решт вже добряче вклався біля неї.
* * *
Певно він довго не спав, бо коли розплющив очі, навколо панувала смолисто-чорна темінь. Спочатку він нічого не чув, тільки відчував чиюсь присутність у кімнаті. А може це була тільки омана?...
Ні, це не була омана. До його вух взялися долітати тихі попискування і ще якийсь дивний звук, що дещо нагадував посикування кота, коли він злий і хоче відігнати від себе неприємну для нього особу.
Щось голосно бухнуло об шафу. Потім ще і ще раз. Переляканий він зірвався і сів. У голові вирувало, а пересохлі вуста і горло домагалися води. Він хотів встати, засвітити світло, побачити, що відбувається, але не міг. Якась потворна сила притискала його до ліжка. Однак, це не була людина, ані жодна інша істота з крові і кісток. Це було так, начебто раптом, якимось незвичним, несамовитим чином зросла сила гравітації.
Тимчасом ціла кімната дзвеніла відлунням ударів, які хтось чи щось наносили шафі, стінам... Це створювало враження, ніби цілий будинок дрижав разом із підвалинами.
Він відчув, що дружина також прокинулася, і що вона теж не може – попри те, що намагається, – встати з постелі.
Вкладаючи у це всі свої зусилля, він надалі намагався встати. І може йому вдалося б, але в певний момент він відчув несамовитий біль у руках. Він просто чув, як тріщать кістки його передпліччя. Але чув також несамовите, предивне харчання жінки.
Він не міг нічого вдіяти. Біль його паралізував, знерухомив.
А дім все струшувало від ударів. Тепер гриміло вже просто всюди. Здавалося, що солідний, збудований ще за німців будинок, вимуруваний з червоної нетинькованої цегли, в мент розлетиться на друзки.
Він не пам’ятав, як довго це тривало, бо знепритомнів. Коли він отямився, було вже досить видно. Його вразила тиша, абсолютна, нічим не порушувана тиша. І біль. Жахливий біль в обох руках. Він намагався порухати ними – не вдалося. Знав, що має розтрощені кістки.
Повернув голову і куточком ока зиркнув на жінку.
І тут він закричав, жахливо, страшно, боляче.
Вона лежала поряд із ним залита кров’ю, з великою раною на шиї, з роздертим горлом. Лежала мертва і мовчазна. І він навіть не знав, як це сталося. Він був живий, але покалічений, не можучи навіть поворухнути пальцями на руках.
Невимовний страх придушив його груди.
Він не пам’ятав, як виборсався з ліжка, як дістався до сусідів. Нічого не пам’ятав. Єдине, що пам’ятав, це ті дивні тривожні звуки в темній кімнаті, грюкіт і гримання по стіні і по меблях, і врешті-решт той кошмарний вигляд жінки з видертим із горла шматком м’яса.
Він лікувався довго. Його доглядав фельдшер, що якимось дивом із Житомира замість на Сибір чи до Казахстану, потрапив саме сюди, в околиці Вроцлава. Тільки що той фельдшер мало що вмів. Погано поскладані руки погано й позросталися. Він володів ними, але важко.
Від тамтої ночі він завжди засинав при ввімкненому світлі. Так, ніби світло могло б його тоді врятувати. І його дружину.
Ні, це не була омана. До його вух взялися долітати тихі попискування і ще якийсь дивний звук, що дещо нагадував посикування кота, коли він злий і хоче відігнати від себе неприємну для нього особу.
Щось голосно бухнуло об шафу. Потім ще і ще раз. Переляканий він зірвався і сів. У голові вирувало, а пересохлі вуста і горло домагалися води. Він хотів встати, засвітити світло, побачити, що відбувається, але не міг. Якась потворна сила притискала його до ліжка. Однак, це не була людина, ані жодна інша істота з крові і кісток. Це було так, начебто раптом, якимось незвичним, несамовитим чином зросла сила гравітації.
Тимчасом ціла кімната дзвеніла відлунням ударів, які хтось чи щось наносили шафі, стінам... Це створювало враження, ніби цілий будинок дрижав разом із підвалинами.
Він відчув, що дружина також прокинулася, і що вона теж не може – попри те, що намагається, – встати з постелі.
Вкладаючи у це всі свої зусилля, він надалі намагався встати. І може йому вдалося б, але в певний момент він відчув несамовитий біль у руках. Він просто чув, як тріщать кістки його передпліччя. Але чув також несамовите, предивне харчання жінки.
Він не міг нічого вдіяти. Біль його паралізував, знерухомив.
А дім все струшувало від ударів. Тепер гриміло вже просто всюди. Здавалося, що солідний, збудований ще за німців будинок, вимуруваний з червоної нетинькованої цегли, в мент розлетиться на друзки.
Він не пам’ятав, як довго це тривало, бо знепритомнів. Коли він отямився, було вже досить видно. Його вразила тиша, абсолютна, нічим не порушувана тиша. І біль. Жахливий біль в обох руках. Він намагався порухати ними – не вдалося. Знав, що має розтрощені кістки.
Повернув голову і куточком ока зиркнув на жінку.
І тут він закричав, жахливо, страшно, боляче.
Вона лежала поряд із ним залита кров’ю, з великою раною на шиї, з роздертим горлом. Лежала мертва і мовчазна. І він навіть не знав, як це сталося. Він був живий, але покалічений, не можучи навіть поворухнути пальцями на руках.
Невимовний страх придушив його груди.
Він не пам’ятав, як виборсався з ліжка, як дістався до сусідів. Нічого не пам’ятав. Єдине, що пам’ятав, це ті дивні тривожні звуки в темній кімнаті, грюкіт і гримання по стіні і по меблях, і врешті-решт той кошмарний вигляд жінки з видертим із горла шматком м’яса.
Він лікувався довго. Його доглядав фельдшер, що якимось дивом із Житомира замість на Сибір чи до Казахстану, потрапив саме сюди, в околиці Вроцлава. Тільки що той фельдшер мало що вмів. Погано поскладані руки погано й позросталися. Він володів ними, але важко.
Від тамтої ночі він завжди засинав при ввімкненому світлі. Так, ніби світло могло б його тоді врятувати. І його дружину.
* * *
Описана історія відбулася відразу після закінчення Другої світової війни поблизу Вроцлава. Ніхто й ніколи не зайнявся розшифруванням цієї – що б там не казали – жахливої, але разом з тим інтригуючої загадки.
Міліція і служба безпеки мали тоді купу інших справ на голові. Місцеві офіційні чинники не хотіли навіть вислухати розповіді покаліченого чоловіка. Жінку поховали сусіди. Без священика. Без священика, бо його ще в околицях тоді не було. Герой нашого оповідання, як тільки видужав, виїхав до центральної Польщі. Контактів із колишніми сусідами з-під Вроцлава не підтримував, бо й навіщо?
Ніхто ніколи не записав його розповіді, щойно я перший, і то багато років після смерті героя.
Коли він мені розказував про це все, то був настільки схвильований, ніби те нещастя сталося з ним щойно вчора, а не кілька десятків років тому.
Шкодую, що я не випитав у нього докладніше про все, але я не припускав, що коли-небудь опишу те, що я почув від нього. Сьогодні вже дуже запізно на це. Той чоловік помер і то ще вкінці вісімдесятих років.
А я навіть не пам’ятаю його прізвища. Тільки ім’я – Станіслав. Але скільки ж то було Станіславів у ті часи?...
Міліція і служба безпеки мали тоді купу інших справ на голові. Місцеві офіційні чинники не хотіли навіть вислухати розповіді покаліченого чоловіка. Жінку поховали сусіди. Без священика. Без священика, бо його ще в околицях тоді не було. Герой нашого оповідання, як тільки видужав, виїхав до центральної Польщі. Контактів із колишніми сусідами з-під Вроцлава не підтримував, бо й навіщо?
Ніхто ніколи не записав його розповіді, щойно я перший, і то багато років після смерті героя.
Коли він мені розказував про це все, то був настільки схвильований, ніби те нещастя сталося з ним щойно вчора, а не кілька десятків років тому.
Шкодую, що я не випитав у нього докладніше про все, але я не припускав, що коли-небудь опишу те, що я почув від нього. Сьогодні вже дуже запізно на це. Той чоловік помер і то ще вкінці вісімдесятих років.
А я навіть не пам’ятаю його прізвища. Тільки ім’я – Станіслав. Але скільки ж то було Станіславів у ті часи?...
переклала Люда Бублик
© Copyright by Andrzej Juliusz Sarwa 2017
All Rights Reserved
