Андрій Юлій Сарва
В БІК ВИДНОКРАЮ (3)
оповідки незвичайні
Переклала Люда Бублик
УПИР
Їй здавалося, що вона звідкись припливала, з якоїсь незмірної далини. З чорної порожнини непам’яття і небуття. Поки що вона була лише чистою свідомістю і нічим більше. Завішена в недоокресленій пустці, поміж буттям і небуттям, вона знала лише одне: що існує, просто існує.
І саме ця набридлива думка пульсувала в мізках:
– Я є... Я є... Я є...
Вона не знала, чи минають секунди, а чи віки. Її очі не фіксували образів. Її вуха не вихоплювали звуків. Тиша і темінь. Всеохопна, всюдисуща, безконечна...
Але поволі, дуже поволі вона взялася усвідомлювати, що починає перемінюватися. До неї повернулося відчуття власного тіла. Мурашки у стопах, задубілі м’язи рук, неприємний стиск у хребті.
Делікатно вона спробувала порухати пальцями, ніби недовіряючи, що може ними керувати з власної волі. А вони – що за радість! – були слухняні. Згиналися і розгиналися в ритм сигналів, що їх висилала свідомість.
Якийсь тягар привалив її груди. Ні, нічого на них не лежало. Це тільки густе знерухоміле повітря не хотіло нагодувати легень і хоч у них проникало, та не насичувало їх.
Вже була собою. Крім відчуттів, поверталася й пам’ять. У ній прокручувалися барвисті образи попередніх подій...
Було літо. Так, було літо. За вікном у мініатюрному городці росли мальви. Вона любила вдивлятися у їхні рожеві, бордові, жовті чи білі квіти, що здавалося посміхалися до неї. Любила дивитися, як бджоли сідають на пелюстки, а потім всуваються всередину і, спивши солодкий нектар, відлітають отяжілі й цілі обліплені жовтим пилком.
Інколи її навідувала сорока. То була дуже відважна сорока, бо траплялося, що вона присідала на підвіконні і, перехиливши лепетину, вдивлялася в лежачу. А потім відлітала, смішно – як то сорока – махаючи крилами.
Любила дивитися на мурашок, які у невпинній процесії невтомно протоптували одну і ту ж стежину трохи спорохнявілого підвіконня, ховаючись у шпарині між футриною та облізлим з тиньку віконним прорізом...
Любила дивитися, лежачи оперта на скирті подушок за плечима, бо що іще, крім цього, вона могла відчувати?
Мальви відцвіли. Обсохли брунатніючи високі бадиляки колись зелених стебел. Сорока вже не заглядала до покою, бо вікно зачинили наглухо, і навіть мурашки кудись заподілися.
А потім, потім впав перший сніг. Вона бачила, як великі, схожі на густий пух сніжинки кружляють у повітрі і, безшелесно осипаючись з неба, прикривають землю. Коли мороз стужавів, то бувало траплялося йому навіть під велику теплу перину запхати свої крижані пальці...
Вона пригадувала собі, як дзвонили дзвони, закликаючи на опівнічну Різдвяну Службу Божу. Лежачи ось так тут, коли за вікном проминали дні, місяці, коли змінювалися пори року, вона навчилася розрізняти їхні голоси. Дзвонили у Фарі, у Святого Петра, у Марії Маґдалини… Дзвонили також в інших костелах...
Ах, як же вона прагнула змогти побороти власну слабкість, встати, прибратися і піти разом з громадою людей туди, куди кликали дзвони. Як же хотіла почути цей милий хрускіт замерзлого снігу під ногами. Як же хотіла видихати хмарки пари, яка інеєм осідала на волоссі, що неслухняними пасмами вибивалося з-під хустки.
Дзвони замовкли, а вона залишилася сама з темрявою. З темрявою і тишею. Здається, вона тоді плакала, хоча тепер точно вже не пам’ятає. Однак знає, що болюча судома схопила її за горло, і вона відчула безсилу злість.
А потім?
Потім час плив одноманітно. Регулярно скрапував, наче краплі води зі схилу даху, коли щораз тепліше сонце, яке спиналося все вище по небосхилі, розтоплювало брудний і заскорузлий сніг...
Покій побілили. Було чисто і охайно. Пахло свіжим вапном, вареними яйцями, ковбасою, хроном і зеленицею, якою прикрасили їжу, призначену на великодні свята. Стіл був щедро заставлений. Прийшов диякон і посвятив їжу. Він щось говорив до неї, але вона вже не пам’ятала слів, а їхній сенс був такий, що Пан Біг посилає терпіння, щоб випробувати нашу віру так, як колись, віки тому випробував Йова.
А потім?... Потім хтось... не пам’ятала хто... Потім хтось приносив їй букетик перших залотавих квіточок підбілу. Вона посміхнулася до квітів. Втулила в них обличчя, любо всотуючи вишуканий, ледве відчутний запах провесні... І це було останнє, що вона пам’ятала...
Тепер її огортав морок і тиша. Чи то була б ніч? Може. Але чому це ліжко таке невигідне? Таке тверде? І чому легеням бракує повітря?
Відчуття повернулося вже цілковито, а разом із ним взялися нею здригати судоми. Ціле тіло пронизав домінуючий холод, вгризаючись у кожну, здається, волокнинку, просочуючись аж всередину кісток.
Вона почала тремтіти, дзвонячи зубами. Зимно і душно.
«– О, Боже! – думала собі. – Чому тут так зимно і душно?»
Вона хотіла щільніше закутатися в перину, залізти під неї з головою, щоб розігріти закостенілі часточки тіла, але намарне шукала її руками. Перини не було. Зате пальці натрапили на щось інше. По обидва її боки були дошки.
«– Куди це мене перенесли? – думала вона. – Чому забрали з мого ліжка і вклали на цих вузьких нарах? Ох! Ісусе Назаретський, хіба не зробили мені того, не віддали до лікарні? Так, пам’ятаю, що лікар так радив зробити. Хотів забрати мене до святого Єронима або до святого Духа. Але я була проти. Бо ж хто раз потрапив до лікарні, вже не виходить звідти живий... А може мені погіршало і вони, однак, віддали мене всупереч моїй волі?»
Вона відчула раптовий приплив сил. Знала, що зможе піднятися власними силами. Зрештою, мусила встати, щоб перевірити, де вона є. Піднялася раптово і... з окриком болю впала назад на плечі.
З цілої сили вдарилася головою об щось тверде, об щось, що було відразу над нею. Перед очима затанцювали кольорові золотисті іскорки. Вона ще раз тихо зойкнула. Коли біль трохи притупився, вона обережно витягнула долоні вгору, щоб на дотик дослідити те, об що розбила лоба. Це була дошка.
Якийсь острах, спочатку незначний, почав наростати з кожною хвилиною, стиснув її. Вона відчула болючу судому гортані, а потім їй здалося, що волосся повільно встає на голові.
Наосліп мацала руками навколо.
Дошки, всюди дошки, шорсткі і ще пахнуть живицею. Дошки спереду, зізаду, з боків, дошки над головою. Вона відчувала пальцями місця, де дошки з’єднувалися. Відчувала їхню нерівну поверхню і сучки.
Вона не хотіла допустити до себе цієї думки, боронилася від неї з усіх своїх сил, викидала геть з розуму. Але та набридлива, єдина логічна постійно поверталася... Поверталася...
Вона зрозуміла, що лежить у труні.
Зимний піт виступив перлинами на її чолі. Колись, коли їй говорили, що піт може бути зимним, вона не могла цього зрозуміти. А тепер ось саме такий випливав з кожної пори її шкіри, стікав вздовж щік крижаними цівками.
«– Так от як виглядає смерть? Боже!»
Роздумувала, куди це вона потрапила. Темрява і тиша. Ні, це не було небо. На небі гарно і ясно. То що? Пекло? А може чистилище? Ні, не пекло і не чистилище. Вона ж відчувала тіло! Мала тіло! Дихала – то правда, що важко, але ж дихала. Ну то?... Значить вона жива. Бо дихання – це життя.
Вона беззвучно ворушила вустами, просячи Бога змилосердитися. Тепер нарешті все було зрозуміле і очевидне. Її поховали живцем! Вона заридала, охоплена жахом і болем. Заскімлила, наче пес.
«– Ох! Тільки не це! Не це! Ісусе, Маріє, Йосифе, рятуйте мене!»
Вона усвідомила, що мусить – хоча б на кілька хвилин – придушити в собі страх, щоб зосередитися на ситуації і впорядкувати думки.
«– Так, я в труні. Але де вона знаходиться? Якщо в земному гробі, то кінець. Це довгі хвилини конання, коли дощенту вичерпається повітря всередині скрині... А може... Може, однак, ні? Колись вона просила поховати її в підземеллях Фари...”.
Страшенними зусиллями, через тісноту, вона повернулася на бік, а потім на живіт. Піднеслася на ліктях і колінах, впираючись хребтом, вигнутим у лук, з цілої сили впираючись у віко. Жахливий страх додавав їй сили. Болів хребет, але вона не зважала на це, натискаючи і натискаючи безупину. Даремними, однак, були її зусилля. Дошки, свіжі, міцні, дошки з живицею лише заскрипіли, але не мали наміру відскочити і випустити її з пастки.
Якийсь час вона лежала на животі, важко дихаючи і відновлюючи сили.
Сповнена рішучості, вона не мала наміру піддатися відразу після першої невдалої спроби.
«– Якщо земля тисне на віко, то я тільки втомлюся, але нічого не вдію...».
Вона знову піднеслася на ліктях і колінах і знову натиснула на віко труни. І враз...
«– Ох! Дякую Тобі, Пане Боже!» ...враз почувся сухий тріск. Це вона випхнула один із цвяхів, що з’єднували низ і верх труни.
Ще ніколи протягом свого не дуже довгого життя вона не відчувала такої радості, як от зараз! Вона вже знала, що їй вдасться, що вона вирветься, що буде вільна! Вільна і здорова! Точно здорова, бо якщо вже в ній стільки сили, то це незаперечний знак, що хвороба нарешті відпустила її!
Ще одне зусилля... і ще одне...
Наступний цвях затріщав і відпустив, а потім вже востаннє вона напружилася і налягла на віко, яке раптово відскочило і впавши з глухим тріском вниз, посунулося долівкою.
Вона сіла і втягнула в груди повітря раз, і вдруге, і втретє. Втягала його ковток за ковтком, аж доки їй злегка не запаморочилося в голові. Вона була вільна!
Але відразу, майже негайно, як тільки почуття радості зблякло і пригасло, вона знову відчула холод. Вона знаходилася в якомусь підземеллі, але в ньому панувала непроникна темрява, тому вона нічого не могла видивитися, ані знайти дороги, що провадить до виходу.
Мацала руками навколо і всюди натикалася на труни. Вона зрозуміла, що знаходиться у крипті, щільно заповненій померлими. Розум підказував їй, що її труна – через те, що, як можна припускати, не дуже багато часу минуло від похорону – повинна бути близько входу.
Але ж як до нього потрапити? А якщо навіть потрапить, то в який бік повернутися, куди податися, де шукати порятунку? Однак, вона була сповнена віри. Здається, Провидіння опікувалося нею, якщо вже їй вдалося вирвати віко і вийти назовні? Вона втішала себе думкою, що і подальша доля буде до неї ласкавою.
Враз вона помітила, що морок гробової крипти не такий вже густий і смолисто чорний, як перше. От вона почала розрізняти обриси предметів, що її оточували. Липка темінь поступалася, найімовірніше, сірості світанку, що будився зі сну.
Вона уважно роззирнулася навколо, ретельно оглядаючи нутро гробівця: ось під самою стелею, так високо, що жодним чином не досягнути, виднівся вузесенький, розміром з бійницю в оборонних мурах отвір, прямокутник вікна, що наповнювався ясністю.
Її труна стояла побіч дверей, зліва від входу, а віко впало на цегляну долівку проходу, що вів від входу аж до стіни навпроти нього, на якій висіло величезних розмірів розп’яття.
Вона підійшла до дверей і, натиснувши на велику залізну, дуже заіржавілу клямку, хотіла, відчинивши їх, вийти з цього жахливого місця. Але двері не відчинилися. Замкнені на ключ, вони були перешкодою, яку неможливо подолати.
Знову почуття жаху і страхіття захлиснули її новою хвилею. Вона була у пастці.
«– Я буду кричати, – думала вона, дивлячись на невелике віконце під стелею. – Буду кричати. Хтось почує. Хтось мусить почути! Прийдуть і звільнять мене! Випустять звідси!»
Вона здригалася судомно. Холод взявся паралізувати її рухи, вона тремтіла і дзенькала зубами. Безпорадно роззиралася навколо, шукаючи чогось, у що могла б загорнутися, але крім рядів мовчазних трун і кількох огарків свічок, тут не було нічого.
«– Боже! Якщо я не загріюся, то навіть не зможу видавати з себе голосу...».
Їй до голови прийшла одна думка, але вона відразу відігнала її перелякано. Та все ж, разом з тим, як її тіло костеніло щораз сильніше, і вже здавалося, що в жилах тече не кров, а тільки цівки води, перемішані з уламками льоду, вона врешті-решт дозволила тій думці за гніздитися в мозку.
Якийсь час вона підстрибувала на місці і розмахувала руками, щоб викресати з себе хоча б дещицю тепла. Пізніше, потерши долоні – одна об одну так, щоб до пальців повернулося відчуття, вона наблизилася до ряду трун, що виглядали на нові, до тих, що ще не струхлявіли і не розсипалися від дотику.
Пробувала долонями піднести віка. Однієї, другої, третьої. Вони були міцно прибиті солідними цвяхами. Аж врешті віко однієї з них піднялося, відслонивши свій страхітливий вміст.
Всередині лежав наполовину зогнилий мужчина, зодягнений – невідомо чому – в теплий атласний жупан, підбитий соболевим хутром. Ох, саме цього вона потребувала! І хоч сморід бухнув їй просто в обличчя, викликаючи нудоту, вона знала, що тільки цей жупан може врятувати їй життя, захищаючи від пануючого холоду.
З огидою вона розстібала великі, масивні ґудзи, вироблені з почорнілого срібла і оздоблені вигадливим орнаментом. З огидою вона піднесла одну з рук небіжчика вгору і стягнула з неї рукав. Пізніше зробила так само з другою рукою. Під пальцями вона відчувала, як розлазиться м’яке тіло трупа. І хоч не торкалася безпосередньо гнилятини, бо її відділяв ще грубий шар іншого одягу, що мав на собі небіжчик, та вона не могла витримати огиди, і відчула, що її шлунок підповзає до горла.
Найскладніше було вишарпнути жупан з-під плечей. Але і це їй якось врешті вдалося. Чимдуж вона закрила труну віком і відбігла зі своєю здобиччю ближче дверей. Жупан смердів…, смердів так сильно, що вона вже мала намір викинути його геть, але в цей момент студінь напала на неї з подвійною силою. Тоді вона загорнулася в соболині хутра і за якийсь час відчула врешті полегшення. Їй було тепло. Але на цьому її муки не скінчилися. Тепер вже шлунок взявся допоминатися про свої права. І хоч яким те вбрання було огидним, але вона його мала, а от про їжу марно було й мріяти.
Вона присіла на віко труни, що спочивала на цегляній долівці, і зайшлася плачем. Плач приніс їй трохи полегшення, але найменшою навіть мірою не притупив відчуття голоду.
Він розшарпував її нутрощі, розчавлював її болючими судомами, стискався на шлунку. Ох! Якби хоч шматок, хоч би найменший кусник! Вона відлупала дрібку тиньку зі стіни, пробуючи його жувати, але коли пісок захрустів на зубах, виплюнула його з огидою. І тоді її погляд впав на огарки воскових свічок, що лежали відразу під дверима.
Вона піднімала їх один за другим, розгризала і ковтала. І хоч цієї їжі була тільки жменька, голоднеча відступила.
Тоді вона почала кричати. Кричати так голосно, як тільки вміла і могла.
– Люди, рятуйте! Поможіііііііть!!! Рятууууууууйте!!!
Слова відбивалися глухо від стін гробової крипти і поверталися до неї прибиті.
Так вона кричала, аж доки вистачило сил, а пізніше сіла і, хапаючи дихання широко розтуленими вустами, відпочивала, щоб – коли розшаліле від напруги серце знову починало битися розміреним ритмом – кричати знову.
– Людииииии!!! В ім’я Бога!!! Рятуйтеееее! Випустіть мене звідси! Випустіть!
Сірість взялася в підземеллі поступатися місцем густому морокові. День минав, а ніхто не приходив на допомогу. Захрипла від крику, змучена, голодна і спрагла, вона сперлася напівпритомна на двері, що відділяли світ померлих від світу живих, і забулася напівсном.
Її навідали якісь страшні сновидіння, які щоразу переривалися судомами, що її будили. Кошмар дня перемінився на кошмар ночі. Радість попередньої надії витіснили розпач і жах.
Але вона не піддавалася зневірі. Рештки віри сховалися на дні її серця. Рештки віри в те, що мусить-таки прийти ранок і визволення. На світанку, коли звідкілясь з-поза Вісли взялося відлунювати піяння далеких півнів, вона врешті запала в глибокий сон, що приносив відпочинок і полегшення.
Сірявий світанок розсвітив нутро гробівця, коли вона збудилася і розплющила очі. Вона відчула біль у всіх кістках після невигідно, навпочіпки проведеної ночі. Тоді підвівшись, вона випрямилася, аж хруснуло в суглобах.
Їй не було холодно, соболине хутро досконало виконувало своє завдання. Вона також не відчувала голоду. Але її думку тепер опанувало одне єдине прагнення:
«– Пити! Пити! Пити!...».
Кожна волокнинка, кожне сухожилля, кожна кісточка, ціле її тіло благало води, вимагало води, тужило за водою! Все інше тепер – навіть вихід із підземелля – все інше стало менш важливим. Аби тільки зволожити спечені і потріскані губи. Спухлий язик вже ледве поміщався в роті.
Вона помітила на брудно-білому мурі з тесаного каменю, значно нижче віконця, випалу росу. Присунула труну до того місця, поставила її сторчака і, зіпнувшись на цю хитку опору, припала вустами до каменю.
Вона злизувала краплю за краплею, стараючись нічого не втратити, не змарнувати, не оминути жодної. Але коли вже злизала всі краплинки, то замість приглушити спрагу, тільки ще більше її розбудила.
Зіслизнувши з труни, вона підійшла до важких дубових дверей і, впавши перед ними на коліна, била по грубій дубині кулаками, наполовину шепочучи, наполовину харчучи:
– В ім’я Христових Ран! Рятуйте!...
Мимоволі вона торкнулася долонею своєї сорочки на грудях і відчула, що та мокра. Видно тоді, коли злизувала росу, полотно всотало вологу. Тоді вона взяла сорочку в зуби і жувала висисаючи все, що тільки можна було з неї виссати, одночасно стиха зойкаючи.
І тоді до її вух долетіло відлуння людських кроків. Хтось наближався...
«– Дякую Тобі, Боже, що Ти мене почув! Дякую Тобі, Христе, за порятунок!»
Хтось наближався до крипти.
Вже чути було скрегіт заліза об залізо. Це ключ всувався в отвір замка. Скрегіт засуву, що піддавався. Вона трохи відсунулася, щоби ті, хто заходив, не наступили на неї, і зіп’ялася на ноги, все ще жуючи насичену вологою сорочку, щоб обдурити спрагу.
Двері відчинилися з немилосердним скреготом проіржавілих завісів. Спочатку вона помітила долоню зі свічкою, а потім грабаря, який заходив всередину. Ззаду за грабарем вималювалася постать священика в сутані і скуфії на голові.
Грабар, побачивши її, спочатку перехрестився, потім тричі сплюнув і одним стрибком опинившись біля жінки, почав вишарпувати в неї з рота сорочку.
«– Навіщо він це робить? – промайнуло в неї в думках. – Навіщо?»
Мужчина не піддавався, вириваючи сорочку шматок за шматком, а вона мимоволі затискала щелепи.
– А чи я вам не говорив, преподобний отче, що не з людиною ми тут матимемо справу. Це упир! Жере власну смертну сорочку! Та вже більшого доказу не треба! – відізвався грабар, одночасно поваливши жінку на землю і притискаючи її груди колінами.
– Прошу превелебного отця подати лопату, що стоїть за дверима. Боже, май нас у своїй опіці! Іншого способу нема!
Ксьондз, не входячи до крипти, тільки перехилився найдалі, як міг, через поріг і подав грабареві бажаний предмет.
А тоді той встав, притискаючи однією ногою – з цілої сили – жінку до землі, унеможливлюючи їй таким чином будь-який рух.
Вона стиха стогнала, а з того стогону можна було зрозуміти тільки окремі слова:
– Ісусе... рятуй... Ісусе... рятуй...
Ксьондз, почувши це, зайшов до гробівця і хотів підійти до поваленої на підлогу, але грабар зупинив його жестом:
– Це ніщо інше, аніж диявольська облуда!
А потім підніс лопату вгору і замахнувшись з цілої сили, вдарив її вістрям в горло жінки. Вона захарчала якось так несамовито, що в обох мужчин дрижаки страху пробігли по плечах, потім почала кидатися і гребти ногами й дряпати пальцями долівку.
А грабар не зупинявся, піднімав лопату і вдаряв, вдаряв. Наче охоплений шалом, він сік, аж доки не відрубав голови від тулуба. Голова покотилася священикові під ноги, а той переляканий відскочив назад. З шиї трупа грубим струменем бухнула кров.
Текла довго, збираючись у велику калюжу. У її скляній поверхні відбивався миготливий відблиск свічок.
– Хай превелебний отець вже повертається до своїх обов’язків. Тепер я вже тут сам собі дам ради. Дякувати Богові, ми вчасно зарадили злу, яке з цього гробівця могло розповзтися по цілому світі. Дякувати Богові, вчасно...
І саме ця набридлива думка пульсувала в мізках:
– Я є... Я є... Я є...
Вона не знала, чи минають секунди, а чи віки. Її очі не фіксували образів. Її вуха не вихоплювали звуків. Тиша і темінь. Всеохопна, всюдисуща, безконечна...
Але поволі, дуже поволі вона взялася усвідомлювати, що починає перемінюватися. До неї повернулося відчуття власного тіла. Мурашки у стопах, задубілі м’язи рук, неприємний стиск у хребті.
Делікатно вона спробувала порухати пальцями, ніби недовіряючи, що може ними керувати з власної волі. А вони – що за радість! – були слухняні. Згиналися і розгиналися в ритм сигналів, що їх висилала свідомість.
Якийсь тягар привалив її груди. Ні, нічого на них не лежало. Це тільки густе знерухоміле повітря не хотіло нагодувати легень і хоч у них проникало, та не насичувало їх.
Вже була собою. Крім відчуттів, поверталася й пам’ять. У ній прокручувалися барвисті образи попередніх подій...
Було літо. Так, було літо. За вікном у мініатюрному городці росли мальви. Вона любила вдивлятися у їхні рожеві, бордові, жовті чи білі квіти, що здавалося посміхалися до неї. Любила дивитися, як бджоли сідають на пелюстки, а потім всуваються всередину і, спивши солодкий нектар, відлітають отяжілі й цілі обліплені жовтим пилком.
Інколи її навідувала сорока. То була дуже відважна сорока, бо траплялося, що вона присідала на підвіконні і, перехиливши лепетину, вдивлялася в лежачу. А потім відлітала, смішно – як то сорока – махаючи крилами.
Любила дивитися на мурашок, які у невпинній процесії невтомно протоптували одну і ту ж стежину трохи спорохнявілого підвіконня, ховаючись у шпарині між футриною та облізлим з тиньку віконним прорізом...
Любила дивитися, лежачи оперта на скирті подушок за плечима, бо що іще, крім цього, вона могла відчувати?
Мальви відцвіли. Обсохли брунатніючи високі бадиляки колись зелених стебел. Сорока вже не заглядала до покою, бо вікно зачинили наглухо, і навіть мурашки кудись заподілися.
А потім, потім впав перший сніг. Вона бачила, як великі, схожі на густий пух сніжинки кружляють у повітрі і, безшелесно осипаючись з неба, прикривають землю. Коли мороз стужавів, то бувало траплялося йому навіть під велику теплу перину запхати свої крижані пальці...
Вона пригадувала собі, як дзвонили дзвони, закликаючи на опівнічну Різдвяну Службу Божу. Лежачи ось так тут, коли за вікном проминали дні, місяці, коли змінювалися пори року, вона навчилася розрізняти їхні голоси. Дзвонили у Фарі, у Святого Петра, у Марії Маґдалини… Дзвонили також в інших костелах...
Ах, як же вона прагнула змогти побороти власну слабкість, встати, прибратися і піти разом з громадою людей туди, куди кликали дзвони. Як же хотіла почути цей милий хрускіт замерзлого снігу під ногами. Як же хотіла видихати хмарки пари, яка інеєм осідала на волоссі, що неслухняними пасмами вибивалося з-під хустки.
Дзвони замовкли, а вона залишилася сама з темрявою. З темрявою і тишею. Здається, вона тоді плакала, хоча тепер точно вже не пам’ятає. Однак знає, що болюча судома схопила її за горло, і вона відчула безсилу злість.
А потім?
Потім час плив одноманітно. Регулярно скрапував, наче краплі води зі схилу даху, коли щораз тепліше сонце, яке спиналося все вище по небосхилі, розтоплювало брудний і заскорузлий сніг...
Покій побілили. Було чисто і охайно. Пахло свіжим вапном, вареними яйцями, ковбасою, хроном і зеленицею, якою прикрасили їжу, призначену на великодні свята. Стіл був щедро заставлений. Прийшов диякон і посвятив їжу. Він щось говорив до неї, але вона вже не пам’ятала слів, а їхній сенс був такий, що Пан Біг посилає терпіння, щоб випробувати нашу віру так, як колись, віки тому випробував Йова.
А потім?... Потім хтось... не пам’ятала хто... Потім хтось приносив їй букетик перших залотавих квіточок підбілу. Вона посміхнулася до квітів. Втулила в них обличчя, любо всотуючи вишуканий, ледве відчутний запах провесні... І це було останнє, що вона пам’ятала...
Тепер її огортав морок і тиша. Чи то була б ніч? Може. Але чому це ліжко таке невигідне? Таке тверде? І чому легеням бракує повітря?
Відчуття повернулося вже цілковито, а разом із ним взялися нею здригати судоми. Ціле тіло пронизав домінуючий холод, вгризаючись у кожну, здається, волокнинку, просочуючись аж всередину кісток.
Вона почала тремтіти, дзвонячи зубами. Зимно і душно.
«– О, Боже! – думала собі. – Чому тут так зимно і душно?»
Вона хотіла щільніше закутатися в перину, залізти під неї з головою, щоб розігріти закостенілі часточки тіла, але намарне шукала її руками. Перини не було. Зате пальці натрапили на щось інше. По обидва її боки були дошки.
«– Куди це мене перенесли? – думала вона. – Чому забрали з мого ліжка і вклали на цих вузьких нарах? Ох! Ісусе Назаретський, хіба не зробили мені того, не віддали до лікарні? Так, пам’ятаю, що лікар так радив зробити. Хотів забрати мене до святого Єронима або до святого Духа. Але я була проти. Бо ж хто раз потрапив до лікарні, вже не виходить звідти живий... А може мені погіршало і вони, однак, віддали мене всупереч моїй волі?»
Вона відчула раптовий приплив сил. Знала, що зможе піднятися власними силами. Зрештою, мусила встати, щоб перевірити, де вона є. Піднялася раптово і... з окриком болю впала назад на плечі.
З цілої сили вдарилася головою об щось тверде, об щось, що було відразу над нею. Перед очима затанцювали кольорові золотисті іскорки. Вона ще раз тихо зойкнула. Коли біль трохи притупився, вона обережно витягнула долоні вгору, щоб на дотик дослідити те, об що розбила лоба. Це була дошка.
Якийсь острах, спочатку незначний, почав наростати з кожною хвилиною, стиснув її. Вона відчула болючу судому гортані, а потім їй здалося, що волосся повільно встає на голові.
Наосліп мацала руками навколо.
Дошки, всюди дошки, шорсткі і ще пахнуть живицею. Дошки спереду, зізаду, з боків, дошки над головою. Вона відчувала пальцями місця, де дошки з’єднувалися. Відчувала їхню нерівну поверхню і сучки.
Вона не хотіла допустити до себе цієї думки, боронилася від неї з усіх своїх сил, викидала геть з розуму. Але та набридлива, єдина логічна постійно поверталася... Поверталася...
Вона зрозуміла, що лежить у труні.
Зимний піт виступив перлинами на її чолі. Колись, коли їй говорили, що піт може бути зимним, вона не могла цього зрозуміти. А тепер ось саме такий випливав з кожної пори її шкіри, стікав вздовж щік крижаними цівками.
«– Так от як виглядає смерть? Боже!»
Роздумувала, куди це вона потрапила. Темрява і тиша. Ні, це не було небо. На небі гарно і ясно. То що? Пекло? А може чистилище? Ні, не пекло і не чистилище. Вона ж відчувала тіло! Мала тіло! Дихала – то правда, що важко, але ж дихала. Ну то?... Значить вона жива. Бо дихання – це життя.
Вона беззвучно ворушила вустами, просячи Бога змилосердитися. Тепер нарешті все було зрозуміле і очевидне. Її поховали живцем! Вона заридала, охоплена жахом і болем. Заскімлила, наче пес.
«– Ох! Тільки не це! Не це! Ісусе, Маріє, Йосифе, рятуйте мене!»
Вона усвідомила, що мусить – хоча б на кілька хвилин – придушити в собі страх, щоб зосередитися на ситуації і впорядкувати думки.
«– Так, я в труні. Але де вона знаходиться? Якщо в земному гробі, то кінець. Це довгі хвилини конання, коли дощенту вичерпається повітря всередині скрині... А може... Може, однак, ні? Колись вона просила поховати її в підземеллях Фари...”.
Страшенними зусиллями, через тісноту, вона повернулася на бік, а потім на живіт. Піднеслася на ліктях і колінах, впираючись хребтом, вигнутим у лук, з цілої сили впираючись у віко. Жахливий страх додавав їй сили. Болів хребет, але вона не зважала на це, натискаючи і натискаючи безупину. Даремними, однак, були її зусилля. Дошки, свіжі, міцні, дошки з живицею лише заскрипіли, але не мали наміру відскочити і випустити її з пастки.
Якийсь час вона лежала на животі, важко дихаючи і відновлюючи сили.
Сповнена рішучості, вона не мала наміру піддатися відразу після першої невдалої спроби.
«– Якщо земля тисне на віко, то я тільки втомлюся, але нічого не вдію...».
Вона знову піднеслася на ліктях і колінах і знову натиснула на віко труни. І враз...
«– Ох! Дякую Тобі, Пане Боже!» ...враз почувся сухий тріск. Це вона випхнула один із цвяхів, що з’єднували низ і верх труни.
Ще ніколи протягом свого не дуже довгого життя вона не відчувала такої радості, як от зараз! Вона вже знала, що їй вдасться, що вона вирветься, що буде вільна! Вільна і здорова! Точно здорова, бо якщо вже в ній стільки сили, то це незаперечний знак, що хвороба нарешті відпустила її!
Ще одне зусилля... і ще одне...
Наступний цвях затріщав і відпустив, а потім вже востаннє вона напружилася і налягла на віко, яке раптово відскочило і впавши з глухим тріском вниз, посунулося долівкою.
Вона сіла і втягнула в груди повітря раз, і вдруге, і втретє. Втягала його ковток за ковтком, аж доки їй злегка не запаморочилося в голові. Вона була вільна!
Але відразу, майже негайно, як тільки почуття радості зблякло і пригасло, вона знову відчула холод. Вона знаходилася в якомусь підземеллі, але в ньому панувала непроникна темрява, тому вона нічого не могла видивитися, ані знайти дороги, що провадить до виходу.
Мацала руками навколо і всюди натикалася на труни. Вона зрозуміла, що знаходиться у крипті, щільно заповненій померлими. Розум підказував їй, що її труна – через те, що, як можна припускати, не дуже багато часу минуло від похорону – повинна бути близько входу.
Але ж як до нього потрапити? А якщо навіть потрапить, то в який бік повернутися, куди податися, де шукати порятунку? Однак, вона була сповнена віри. Здається, Провидіння опікувалося нею, якщо вже їй вдалося вирвати віко і вийти назовні? Вона втішала себе думкою, що і подальша доля буде до неї ласкавою.
Враз вона помітила, що морок гробової крипти не такий вже густий і смолисто чорний, як перше. От вона почала розрізняти обриси предметів, що її оточували. Липка темінь поступалася, найімовірніше, сірості світанку, що будився зі сну.
Вона уважно роззирнулася навколо, ретельно оглядаючи нутро гробівця: ось під самою стелею, так високо, що жодним чином не досягнути, виднівся вузесенький, розміром з бійницю в оборонних мурах отвір, прямокутник вікна, що наповнювався ясністю.
Її труна стояла побіч дверей, зліва від входу, а віко впало на цегляну долівку проходу, що вів від входу аж до стіни навпроти нього, на якій висіло величезних розмірів розп’яття.
Вона підійшла до дверей і, натиснувши на велику залізну, дуже заіржавілу клямку, хотіла, відчинивши їх, вийти з цього жахливого місця. Але двері не відчинилися. Замкнені на ключ, вони були перешкодою, яку неможливо подолати.
Знову почуття жаху і страхіття захлиснули її новою хвилею. Вона була у пастці.
«– Я буду кричати, – думала вона, дивлячись на невелике віконце під стелею. – Буду кричати. Хтось почує. Хтось мусить почути! Прийдуть і звільнять мене! Випустять звідси!»
Вона здригалася судомно. Холод взявся паралізувати її рухи, вона тремтіла і дзенькала зубами. Безпорадно роззиралася навколо, шукаючи чогось, у що могла б загорнутися, але крім рядів мовчазних трун і кількох огарків свічок, тут не було нічого.
«– Боже! Якщо я не загріюся, то навіть не зможу видавати з себе голосу...».
Їй до голови прийшла одна думка, але вона відразу відігнала її перелякано. Та все ж, разом з тим, як її тіло костеніло щораз сильніше, і вже здавалося, що в жилах тече не кров, а тільки цівки води, перемішані з уламками льоду, вона врешті-решт дозволила тій думці за гніздитися в мозку.
Якийсь час вона підстрибувала на місці і розмахувала руками, щоб викресати з себе хоча б дещицю тепла. Пізніше, потерши долоні – одна об одну так, щоб до пальців повернулося відчуття, вона наблизилася до ряду трун, що виглядали на нові, до тих, що ще не струхлявіли і не розсипалися від дотику.
Пробувала долонями піднести віка. Однієї, другої, третьої. Вони були міцно прибиті солідними цвяхами. Аж врешті віко однієї з них піднялося, відслонивши свій страхітливий вміст.
Всередині лежав наполовину зогнилий мужчина, зодягнений – невідомо чому – в теплий атласний жупан, підбитий соболевим хутром. Ох, саме цього вона потребувала! І хоч сморід бухнув їй просто в обличчя, викликаючи нудоту, вона знала, що тільки цей жупан може врятувати їй життя, захищаючи від пануючого холоду.
З огидою вона розстібала великі, масивні ґудзи, вироблені з почорнілого срібла і оздоблені вигадливим орнаментом. З огидою вона піднесла одну з рук небіжчика вгору і стягнула з неї рукав. Пізніше зробила так само з другою рукою. Під пальцями вона відчувала, як розлазиться м’яке тіло трупа. І хоч не торкалася безпосередньо гнилятини, бо її відділяв ще грубий шар іншого одягу, що мав на собі небіжчик, та вона не могла витримати огиди, і відчула, що її шлунок підповзає до горла.
Найскладніше було вишарпнути жупан з-під плечей. Але і це їй якось врешті вдалося. Чимдуж вона закрила труну віком і відбігла зі своєю здобиччю ближче дверей. Жупан смердів…, смердів так сильно, що вона вже мала намір викинути його геть, але в цей момент студінь напала на неї з подвійною силою. Тоді вона загорнулася в соболині хутра і за якийсь час відчула врешті полегшення. Їй було тепло. Але на цьому її муки не скінчилися. Тепер вже шлунок взявся допоминатися про свої права. І хоч яким те вбрання було огидним, але вона його мала, а от про їжу марно було й мріяти.
Вона присіла на віко труни, що спочивала на цегляній долівці, і зайшлася плачем. Плач приніс їй трохи полегшення, але найменшою навіть мірою не притупив відчуття голоду.
Він розшарпував її нутрощі, розчавлював її болючими судомами, стискався на шлунку. Ох! Якби хоч шматок, хоч би найменший кусник! Вона відлупала дрібку тиньку зі стіни, пробуючи його жувати, але коли пісок захрустів на зубах, виплюнула його з огидою. І тоді її погляд впав на огарки воскових свічок, що лежали відразу під дверима.
Вона піднімала їх один за другим, розгризала і ковтала. І хоч цієї їжі була тільки жменька, голоднеча відступила.
Тоді вона почала кричати. Кричати так голосно, як тільки вміла і могла.
– Люди, рятуйте! Поможіііііііть!!! Рятууууууууйте!!!
Слова відбивалися глухо від стін гробової крипти і поверталися до неї прибиті.
Так вона кричала, аж доки вистачило сил, а пізніше сіла і, хапаючи дихання широко розтуленими вустами, відпочивала, щоб – коли розшаліле від напруги серце знову починало битися розміреним ритмом – кричати знову.
– Людииииии!!! В ім’я Бога!!! Рятуйтеееее! Випустіть мене звідси! Випустіть!
Сірість взялася в підземеллі поступатися місцем густому морокові. День минав, а ніхто не приходив на допомогу. Захрипла від крику, змучена, голодна і спрагла, вона сперлася напівпритомна на двері, що відділяли світ померлих від світу живих, і забулася напівсном.
Її навідали якісь страшні сновидіння, які щоразу переривалися судомами, що її будили. Кошмар дня перемінився на кошмар ночі. Радість попередньої надії витіснили розпач і жах.
Але вона не піддавалася зневірі. Рештки віри сховалися на дні її серця. Рештки віри в те, що мусить-таки прийти ранок і визволення. На світанку, коли звідкілясь з-поза Вісли взялося відлунювати піяння далеких півнів, вона врешті запала в глибокий сон, що приносив відпочинок і полегшення.
Сірявий світанок розсвітив нутро гробівця, коли вона збудилася і розплющила очі. Вона відчула біль у всіх кістках після невигідно, навпочіпки проведеної ночі. Тоді підвівшись, вона випрямилася, аж хруснуло в суглобах.
Їй не було холодно, соболине хутро досконало виконувало своє завдання. Вона також не відчувала голоду. Але її думку тепер опанувало одне єдине прагнення:
«– Пити! Пити! Пити!...».
Кожна волокнинка, кожне сухожилля, кожна кісточка, ціле її тіло благало води, вимагало води, тужило за водою! Все інше тепер – навіть вихід із підземелля – все інше стало менш важливим. Аби тільки зволожити спечені і потріскані губи. Спухлий язик вже ледве поміщався в роті.
Вона помітила на брудно-білому мурі з тесаного каменю, значно нижче віконця, випалу росу. Присунула труну до того місця, поставила її сторчака і, зіпнувшись на цю хитку опору, припала вустами до каменю.
Вона злизувала краплю за краплею, стараючись нічого не втратити, не змарнувати, не оминути жодної. Але коли вже злизала всі краплинки, то замість приглушити спрагу, тільки ще більше її розбудила.
Зіслизнувши з труни, вона підійшла до важких дубових дверей і, впавши перед ними на коліна, била по грубій дубині кулаками, наполовину шепочучи, наполовину харчучи:
– В ім’я Христових Ран! Рятуйте!...
Мимоволі вона торкнулася долонею своєї сорочки на грудях і відчула, що та мокра. Видно тоді, коли злизувала росу, полотно всотало вологу. Тоді вона взяла сорочку в зуби і жувала висисаючи все, що тільки можна було з неї виссати, одночасно стиха зойкаючи.
І тоді до її вух долетіло відлуння людських кроків. Хтось наближався...
«– Дякую Тобі, Боже, що Ти мене почув! Дякую Тобі, Христе, за порятунок!»
Хтось наближався до крипти.
Вже чути було скрегіт заліза об залізо. Це ключ всувався в отвір замка. Скрегіт засуву, що піддавався. Вона трохи відсунулася, щоби ті, хто заходив, не наступили на неї, і зіп’ялася на ноги, все ще жуючи насичену вологою сорочку, щоб обдурити спрагу.
Двері відчинилися з немилосердним скреготом проіржавілих завісів. Спочатку вона помітила долоню зі свічкою, а потім грабаря, який заходив всередину. Ззаду за грабарем вималювалася постать священика в сутані і скуфії на голові.
Грабар, побачивши її, спочатку перехрестився, потім тричі сплюнув і одним стрибком опинившись біля жінки, почав вишарпувати в неї з рота сорочку.
«– Навіщо він це робить? – промайнуло в неї в думках. – Навіщо?»
Мужчина не піддавався, вириваючи сорочку шматок за шматком, а вона мимоволі затискала щелепи.
– А чи я вам не говорив, преподобний отче, що не з людиною ми тут матимемо справу. Це упир! Жере власну смертну сорочку! Та вже більшого доказу не треба! – відізвався грабар, одночасно поваливши жінку на землю і притискаючи її груди колінами.
– Прошу превелебного отця подати лопату, що стоїть за дверима. Боже, май нас у своїй опіці! Іншого способу нема!
Ксьондз, не входячи до крипти, тільки перехилився найдалі, як міг, через поріг і подав грабареві бажаний предмет.
А тоді той встав, притискаючи однією ногою – з цілої сили – жінку до землі, унеможливлюючи їй таким чином будь-який рух.
Вона стиха стогнала, а з того стогону можна було зрозуміти тільки окремі слова:
– Ісусе... рятуй... Ісусе... рятуй...
Ксьондз, почувши це, зайшов до гробівця і хотів підійти до поваленої на підлогу, але грабар зупинив його жестом:
– Це ніщо інше, аніж диявольська облуда!
А потім підніс лопату вгору і замахнувшись з цілої сили, вдарив її вістрям в горло жінки. Вона захарчала якось так несамовито, що в обох мужчин дрижаки страху пробігли по плечах, потім почала кидатися і гребти ногами й дряпати пальцями долівку.
А грабар не зупинявся, піднімав лопату і вдаряв, вдаряв. Наче охоплений шалом, він сік, аж доки не відрубав голови від тулуба. Голова покотилася священикові під ноги, а той переляканий відскочив назад. З шиї трупа грубим струменем бухнула кров.
Текла довго, збираючись у велику калюжу. У її скляній поверхні відбивався миготливий відблиск свічок.
– Хай превелебний отець вже повертається до своїх обов’язків. Тепер я вже тут сам собі дам ради. Дякувати Богові, ми вчасно зарадили злу, яке з цього гробівця могло розповзтися по цілому світі. Дякувати Богові, вчасно...
* * *
«...owe się tráfiaią po śmierći dźiwy z ludźmi, których my zowiemy strzygami, albo upiorami, że koszule ná sobie iedzą, krew się z nich po śmierći leie: czego oni do śiebie iáko niewinni wiedzieć nie mogą, ále przeklęte baby dźiećinámi ich odbieráiąc przy porodzeniu, páktá z Diábłem ná całe domy y familie czynią, áżeby z niemi po śmierći się dźiwy dźiały, y ći álbo owi wymierali; iáko się trafiło Roku 1693 dnia 6. Márcá, y u mnie u Fary w Sendomierzu, gdźie w grobie w kilkánáśćie Niedźiel ználeźiono biáłogłowę żuiącą koszulę z siebie, z ktorey przez gwałt z zębów wydarćiem, y potym iáko iey szyię rydlem ućięto krew się z trupa iako z żywego láła, patrzyłem sam ze stráchem ná to. Może iednak kamień w gębę włożywszy pactum owo zepsować, ktoby głowy ućinać niechćiał”. (Process Kryminalny o Niewinne Dźiecię etc. etc., od X. Stefana Żuchowskiego, oboyga Prawa Doktora, Archidyakona, Officyała etc. Sendomirskiego etc. etc., Sandomierz 1713, s. 126).
[Цей шматок тексту написаний давньою польською мовою. Його зміст приблизно такий: «…такі трапляються після смерті дива з людьми, яких ми звемо вампірами або упирями, що сорочку на собі їдять, кров із них по смерті ллється: чого вони до себе як невинні бачити не можуть, але прокляті баби, приймаючи їх при пологах дитинами, пакт із Дияволом на цілі доми і родини чинять, щоб із ними по смерті дива діялися, і ті чи інші вимирали; так, як трапилося року 1693, дня 6 Березня, і в мене у Фарі в Сандомирі, де в гробі по кільканадцяти тижнях знайдено білоголову, що жувала сорочку з себе, в якої насильно з зубів видерто, і потім як її шию лопатою відтято, кров з трупа, як з живого, лялася, я дивився на це зі страхом. Можна, однак, камінь до рота вклавши, цей pactum зіпсувати, якби хто не хотів стинати голови» (Кримінальний процес про невинне дитя і т.д., і т.д., від Х Стефана Жуховського, доктора обох прав, архідиякона, судового вікарія і т.д. Сандомирського і т.д., і т.д., Сандомир 1713, стор. 126) – прим. перекладача].
переклала Люда Бублик
© Copyright by Andrzej Juliusz Sarwa 2017
All Rights Reserved
All Rights Reserved
