Андрій Юлій Сарва
В БІК ВИДНОКРАЮ (2)
оповідки незвичайні
Переклала Люда Бублик
ЯКІВ І МАРГАРИТА
За вікном густіли брудні пізньоосінні сутінки. Дощ бубонів по шибах, а вітер скавулів серед гілля величавої тополі, що росте перед вікном.
Маргарита повернулася з роботи голодна і втомлена. Полегшено визула чоботи в передпокої і засунула ноги у старі, м’які, розтоптані капці. Подумала, що ось надходить край чергового дня. Дня, точнісінько такого ж, як сила інших днів, що складаються у тижні, місяці й роки.
Сьогодні вона знову відчувала болючіше, ніж коли-інде силу нурту проминаючого часу, що ніс її все далі й далі від зелених берегів молодості. Чи щасливої? Сьогодні вона вже того не знала. Зате знала тільки одне, що ніс її до чогось, чого вона підсвідомо лякалася і куди хотіла б дістатися якомога пізніше. Але чи це від неї залежало?
Зітхнула глибоко і, зайшовши до ванної, відкрутила кран із теплою водою. Вона ретельно мила долоні й обличчя. Так, ніби хотіла таким чином позбутися смутку, що прип’явся до неї. Вона закінчила витиратися не першої свіжості рушником, розважаючи одночасно, що приготувати на обід для дітей, які за годину, найбільше – півтори, повинні повернутися зі школи, і для чоловіка, що мав з’явитися щойно близько одинадцятої вечора, бо того дня працював у другу зміну.
Коли вона повісила рушник назад на гачок, прибитий до стіни біля умивальника, почула довгий наполегливий дзвінок. Неохоче підійшла до дверей і відхиливши затулу, зиркнула в отвір візира. Побачила в дуже густому вже мороці сходової клітки невиразний силует людської фігури.
– Хто там? - запитала.
Але відповіддю був наступний дзвінок. І хоч цього разу короткий, все ж так само наполегливо, майже боляче вібрував у вухах.
– Хто там? – знову запитала.
Минуло досить часу, аж врешті до неї долетів приглушений голос мужчини:
– Відчини... Маргаритко.
На звук тих слів вона якось автоматично повернула замок, а потім натиснула на клямку. Двері прочинилися з легким скрипом незмащених завісів.
Прямокутна пляма світла розпласталася на долівці коридору, а в самому її центрі стояв мужчина.
На перший погляд вона його не впізнала. Можливо тому, що не бачила його вже п’ятнадцять або й сімнадцять років? А може причина була інша? Він стояв перед нею, у старій, сильно поношеній сукняній куртці, з голою головою і мокрим волоссям, що позліплювалося пасмами, з яких струмочки води спливали по його щоках. А може просто тому, що саме його з усіх своїх знайомих вона найменше сподівалася побачити тут і тепер?
Він стояв так перед порогом з руками, спущеними по боках, мокрий і, здається, втомлений.
– Не запросиш мене зайти? – запитав, коли час минав, а вони так і стовбичили один навпроти одного у повній мовчанці.
– Авжеж! Звичайно! Заходь, будь ласка!
Вона була трохи знервована і говорила дещо зміненим голосом. Чому? Ну що ж, вона сама цього не знала і навіть в глибині душі була зла на себе, що поводиться, як шмаркачка.
– Заходь, Якове, – знову запросила вона, одночасно відсуваючись з проходу і даючи мужчині дорогу.
Як тільки він опинився у передпокої, зачинила двері і інстинктивно прокрутила замок.
Він стояв посередині передпокою, ніби все ще вагаючись, що йому далі робити – залишитися в цьому теплому, світлому і затишному помешканні, чи радше перепросити господиню, попрощатися і чимдуж вийти в морок, що вже майже прибрав барву ночі.
– Боже, який ти мокрий!
Маргарита підійшла до прибульця і допомогла йому роздягнутися. Коли він схилився, щоб розв’язати шнурівки черевиків, вона його зупинила словами:
– Заспокійся! Не роби того.
Завела його до кімнати, у якій зазвичай приймала гостей. Яків сів у м’яке черевате крісло і з цікавістю розглядався навколо. Було видно достаток, але далеко не багатство.
У кухні взявся свистати чайник. Довго, високо, пронизливо.
– Перепрошую, я піду зроблю чаю. А може ти би хотів кави? – сказала жінка.
– Хай буде чай.
Потім, коли в мовчанці вони вдивлялися у склянки, наповнені бурштиново-золотистою рідиною, а тишу порушував тільки швидкий стукіт грубих крапель по бляшаному підвіконні, Маргарита сховала обличчя в долонях і заридала.
Плач стрісав цілим її тілом, а сльози зрошували її долоні.
Яків підвівся зі свого місця і наблизившись до жінки, що плакала, обійняв її і пригорнув до себе.
– Ну, добре вже, добре – шепотів він, одночасно цілуючи її волосся.
– Ні! Не добре! Погано, і ти про це добре знаєш, так само, як я.
– Але було добре...
– Перестань! Не муч мене! Не обдурюй! Могло бути добре. Тільки могло бути! Але ж не було...
– Так, знаю. То через мене.
Вона перестала плакати, витерла почервонілі очі і спухлі повіки зім’ятою полою блюзки, що мала на собі, і потім уважно подивилася йому в очі:
– Чому ти це говориш?
Він здвигнув плечима:
– Бо це правда.
Вона встала. Обвила руками його шию, разом з тим прилинаючи з цілої сили до його грудей. Знову заридала.
– Ох, Якове! Яцю!
– Добре вже, добре... – заспокоював її.
А потім їхні вуста відшукали одне одного якось інстинктивно.
Вітер вив за вікнами, метаючи хвилями грубі краплі дощовиці, які з гуком відбивалися від шибок і бляшаних підвіконь. З-поза стіни долітали звуки піаніно, з котрого якісь дитинячі руки невміло і незвично для клавіш видобували просту мелодію.
Вона відсторонила його від себе:
– Перестань. Це не має сенсу. У тебе своє життя, у мене своє. За кільканадцять хвилин зі школи прийдуть мої діти. Ти відійдеш туди, звідки прибув...
– Ні! Ні! – перервав він її раптово. – Занадто дорого мені далося, щоб змогти до тебе прийти, занадто довго я чекав на те, щоб тепер, коли мрії здійснилися, от так просто вийти звідси в морок і дощ. Назавжди...
– То про що ти думаєш?
– Ще не знаю... А радше знаю тільки одне: ми все ще належимо одне одному... Так, як тоді... Пам’ятаєш?
Вона знов відчула болючу судому в горлі, і сльози набігли їй на очі.
– Пам’ятаю. Так, пам’ятаю. Але що з того? Стільки років минуло... Чи ти думаєш, що тепер, після всіх цих років я кину дім, дітей і піду за тобою? Що ж більше ти можеш мені дати крім того, що в мене є?
– Себе, – сказав він ледь чутним шепотом.
– Себе? Себе ти міг мені дати тоді, багато років тому...
– Ти добре знаєш, що не міг.
– Ах, так, справді не міг! Не міг, бо в тебе була жінка!... І ще діти... Точно так само, як у мене сьогодні... А тепер ти приходиш невідомо звідки і вимагаєш, щоб я зробила те, від чого ти так боронився?! Щоб я покинула родину і пішла за тобою? Куди? Що такого змінилося? Вже не мучить тебе совість? Чи може ти овдовів?
– І так, і ні. Скажімо, що я вільний.
– Не скажеш нічого більше?
– А навіщо? Послухай, Маргаритко. Я не хочу тебе відбирати в дітей. Не хочу нищити твоєї родини. Я хочу, щоб ми – хоча б найкоротше, як тільки можна, – належали один одному. Цілковито, до кінця. Не перебивай мене – він підніс вгору долоню. – Не перебивай, дай мені договорити решту.
Він на момент замовк, ніби збирав докупи думки, а потім знову почав говорити впівголосу:
– Я добре знаю, що ані тепер, ані ніколи ти не кохала свого чоловіка. Я добре знаю – і ти не можеш заперечити – що протягом усіх цих років ти думала тільки про мене, прагнула мене і що ти мене кликала. То чому тепер, коли здійснилися твої мрії, ти вимагаєш, щоб я забирався геть?
Вона дивилася на нього якусь хвилину, а потім сховала обличчя в долонях і заридала.
– Боже, Боже, яке ж то все складне...
– Ти кликала мене в думках, снила про мене... Усі ці роки ти про мене снила... Ти не можеш мене тепер ось так, просто прогнати.
– Якусику... Якусю... – вона знову припала до його грудей, вустами шукаючи його вуста. А потім різко відсахнулася. – Добре. Я знаю, що ти маєш рацію. Так, я прагнула тебе і надалі прагну. Але зараз іди. З хвилини на хвилину можуть прийти діти.
Він помало підвівся і рушив до дверей:
– Мені повернутися?
– Так!
Маргарита повернулася з роботи голодна і втомлена. Полегшено визула чоботи в передпокої і засунула ноги у старі, м’які, розтоптані капці. Подумала, що ось надходить край чергового дня. Дня, точнісінько такого ж, як сила інших днів, що складаються у тижні, місяці й роки.
Сьогодні вона знову відчувала болючіше, ніж коли-інде силу нурту проминаючого часу, що ніс її все далі й далі від зелених берегів молодості. Чи щасливої? Сьогодні вона вже того не знала. Зате знала тільки одне, що ніс її до чогось, чого вона підсвідомо лякалася і куди хотіла б дістатися якомога пізніше. Але чи це від неї залежало?
Зітхнула глибоко і, зайшовши до ванної, відкрутила кран із теплою водою. Вона ретельно мила долоні й обличчя. Так, ніби хотіла таким чином позбутися смутку, що прип’явся до неї. Вона закінчила витиратися не першої свіжості рушником, розважаючи одночасно, що приготувати на обід для дітей, які за годину, найбільше – півтори, повинні повернутися зі школи, і для чоловіка, що мав з’явитися щойно близько одинадцятої вечора, бо того дня працював у другу зміну.
Коли вона повісила рушник назад на гачок, прибитий до стіни біля умивальника, почула довгий наполегливий дзвінок. Неохоче підійшла до дверей і відхиливши затулу, зиркнула в отвір візира. Побачила в дуже густому вже мороці сходової клітки невиразний силует людської фігури.
– Хто там? - запитала.
Але відповіддю був наступний дзвінок. І хоч цього разу короткий, все ж так само наполегливо, майже боляче вібрував у вухах.
– Хто там? – знову запитала.
Минуло досить часу, аж врешті до неї долетів приглушений голос мужчини:
– Відчини... Маргаритко.
На звук тих слів вона якось автоматично повернула замок, а потім натиснула на клямку. Двері прочинилися з легким скрипом незмащених завісів.
Прямокутна пляма світла розпласталася на долівці коридору, а в самому її центрі стояв мужчина.
На перший погляд вона його не впізнала. Можливо тому, що не бачила його вже п’ятнадцять або й сімнадцять років? А може причина була інша? Він стояв перед нею, у старій, сильно поношеній сукняній куртці, з голою головою і мокрим волоссям, що позліплювалося пасмами, з яких струмочки води спливали по його щоках. А може просто тому, що саме його з усіх своїх знайомих вона найменше сподівалася побачити тут і тепер?
Він стояв так перед порогом з руками, спущеними по боках, мокрий і, здається, втомлений.
– Не запросиш мене зайти? – запитав, коли час минав, а вони так і стовбичили один навпроти одного у повній мовчанці.
– Авжеж! Звичайно! Заходь, будь ласка!
Вона була трохи знервована і говорила дещо зміненим голосом. Чому? Ну що ж, вона сама цього не знала і навіть в глибині душі була зла на себе, що поводиться, як шмаркачка.
– Заходь, Якове, – знову запросила вона, одночасно відсуваючись з проходу і даючи мужчині дорогу.
Як тільки він опинився у передпокої, зачинила двері і інстинктивно прокрутила замок.
Він стояв посередині передпокою, ніби все ще вагаючись, що йому далі робити – залишитися в цьому теплому, світлому і затишному помешканні, чи радше перепросити господиню, попрощатися і чимдуж вийти в морок, що вже майже прибрав барву ночі.
– Боже, який ти мокрий!
Маргарита підійшла до прибульця і допомогла йому роздягнутися. Коли він схилився, щоб розв’язати шнурівки черевиків, вона його зупинила словами:
– Заспокійся! Не роби того.
Завела його до кімнати, у якій зазвичай приймала гостей. Яків сів у м’яке черевате крісло і з цікавістю розглядався навколо. Було видно достаток, але далеко не багатство.
У кухні взявся свистати чайник. Довго, високо, пронизливо.
– Перепрошую, я піду зроблю чаю. А може ти би хотів кави? – сказала жінка.
– Хай буде чай.
Потім, коли в мовчанці вони вдивлялися у склянки, наповнені бурштиново-золотистою рідиною, а тишу порушував тільки швидкий стукіт грубих крапель по бляшаному підвіконні, Маргарита сховала обличчя в долонях і заридала.
Плач стрісав цілим її тілом, а сльози зрошували її долоні.
Яків підвівся зі свого місця і наблизившись до жінки, що плакала, обійняв її і пригорнув до себе.
– Ну, добре вже, добре – шепотів він, одночасно цілуючи її волосся.
– Ні! Не добре! Погано, і ти про це добре знаєш, так само, як я.
– Але було добре...
– Перестань! Не муч мене! Не обдурюй! Могло бути добре. Тільки могло бути! Але ж не було...
– Так, знаю. То через мене.
Вона перестала плакати, витерла почервонілі очі і спухлі повіки зім’ятою полою блюзки, що мала на собі, і потім уважно подивилася йому в очі:
– Чому ти це говориш?
Він здвигнув плечима:
– Бо це правда.
Вона встала. Обвила руками його шию, разом з тим прилинаючи з цілої сили до його грудей. Знову заридала.
– Ох, Якове! Яцю!
– Добре вже, добре... – заспокоював її.
А потім їхні вуста відшукали одне одного якось інстинктивно.
Вітер вив за вікнами, метаючи хвилями грубі краплі дощовиці, які з гуком відбивалися від шибок і бляшаних підвіконь. З-поза стіни долітали звуки піаніно, з котрого якісь дитинячі руки невміло і незвично для клавіш видобували просту мелодію.
Вона відсторонила його від себе:
– Перестань. Це не має сенсу. У тебе своє життя, у мене своє. За кільканадцять хвилин зі школи прийдуть мої діти. Ти відійдеш туди, звідки прибув...
– Ні! Ні! – перервав він її раптово. – Занадто дорого мені далося, щоб змогти до тебе прийти, занадто довго я чекав на те, щоб тепер, коли мрії здійснилися, от так просто вийти звідси в морок і дощ. Назавжди...
– То про що ти думаєш?
– Ще не знаю... А радше знаю тільки одне: ми все ще належимо одне одному... Так, як тоді... Пам’ятаєш?
Вона знов відчула болючу судому в горлі, і сльози набігли їй на очі.
– Пам’ятаю. Так, пам’ятаю. Але що з того? Стільки років минуло... Чи ти думаєш, що тепер, після всіх цих років я кину дім, дітей і піду за тобою? Що ж більше ти можеш мені дати крім того, що в мене є?
– Себе, – сказав він ледь чутним шепотом.
– Себе? Себе ти міг мені дати тоді, багато років тому...
– Ти добре знаєш, що не міг.
– Ах, так, справді не міг! Не міг, бо в тебе була жінка!... І ще діти... Точно так само, як у мене сьогодні... А тепер ти приходиш невідомо звідки і вимагаєш, щоб я зробила те, від чого ти так боронився?! Щоб я покинула родину і пішла за тобою? Куди? Що такого змінилося? Вже не мучить тебе совість? Чи може ти овдовів?
– І так, і ні. Скажімо, що я вільний.
– Не скажеш нічого більше?
– А навіщо? Послухай, Маргаритко. Я не хочу тебе відбирати в дітей. Не хочу нищити твоєї родини. Я хочу, щоб ми – хоча б найкоротше, як тільки можна, – належали один одному. Цілковито, до кінця. Не перебивай мене – він підніс вгору долоню. – Не перебивай, дай мені договорити решту.
Він на момент замовк, ніби збирав докупи думки, а потім знову почав говорити впівголосу:
– Я добре знаю, що ані тепер, ані ніколи ти не кохала свого чоловіка. Я добре знаю – і ти не можеш заперечити – що протягом усіх цих років ти думала тільки про мене, прагнула мене і що ти мене кликала. То чому тепер, коли здійснилися твої мрії, ти вимагаєш, щоб я забирався геть?
Вона дивилася на нього якусь хвилину, а потім сховала обличчя в долонях і заридала.
– Боже, Боже, яке ж то все складне...
– Ти кликала мене в думках, снила про мене... Усі ці роки ти про мене снила... Ти не можеш мене тепер ось так, просто прогнати.
– Якусику... Якусю... – вона знову припала до його грудей, вустами шукаючи його вуста. А потім різко відсахнулася. – Добре. Я знаю, що ти маєш рацію. Так, я прагнула тебе і надалі прагну. Але зараз іди. З хвилини на хвилину можуть прийти діти.
Він помало підвівся і рушив до дверей:
– Мені повернутися?
– Так!
* * *
Пополудень тамтого вересневого дня був спекотним. Маргарита йшла на зустріч із молодим чоловіком не тому, що він подобався їй – складно було б назвати його вродливим – а тому, що він її заінтригував.
Двома днями раніше, просячи незнайомця зробити їй незначну послугу, вона пообіцяла за це запросити його на каву. Така собі порожня обіцянка. Ані вона не думала, що чужа людина, яку бачила раптом вперше на свої очі (він її, зрештою, також) захоче їй допомогти, ані також своєї обіцянки запросити його на каву вона не трактувала поважно.
Тимчасом, однак, він зробив те, про що вона просила, і навіть зателефонував, щоб їй про це повідомити.
Тепер вона почувалася досить незручно. Охоти на цю зустріч, на каву з незнайомцем (хоча він заслужив її) вона не мала абсолютно. Але з іншого боку її мучила свідомість, що таки повинна дотримати слова, а чоловік заінтригував її досить сильно.
Він сидів на одній із лавок невеликого скверика, біля підніжжя височезної розлогої липи, дрібні листочки-сердечка якої, хоч все ще живі, та вже не виглядали так свіжо, як напровесні. Попри спеку у повітрі відчувалося наближення осені.
Вона підійшла до нього. Він підвів на неї очі, а коли простягнула йому долоню, поцілував її зі старосвітською галантністю, що не пасувала ані до місця, ані до обставин, у яких вони зустрілися.
– Називаймо один одного по імені, так буде простіше, – запропонував він.
– Рита, – відповіла вона йому на ту пропозицію.
– Яцко, – відізвався він.
Запанувала незручна тиша. Ніхто з них не знав, про що говорити. Маргарита розважала, чи не присісти на лавку, коли знову відізвався Яків:
– То що?
– А що?
– То я змушений пригадати про обіцяну мені каву.
Вона розсміялася:
– Ну добре. Але куди підемо?
Яків мовчав якусь хвилинку, а потім несміливо сказав:
– Якщо погодишся, я б хотів запросити тебе до себе. У мене є кава і солодке...
– Ах, он воно як! – скрикнула вона, вдаючи ображену. – Ти поставив на мене сильце!
Він посміхнувся несміливо і зайшовся рум’янцем так сильно, що їй аж стало його шкода.
– Ні, ні! Нічого поганого я не мав на думці... Боронь, Боже...
Вона знала, що він це сказав щиро.
– Ну що ж... добре. Хай так буде. Тільки пам’ятай, що маєш бути чемний! – посміхнулася вона до мужчини.
– Аякже. Про це можеш не турбуватися.
– В який бік ідемо? – запитала.
Він показав рукою напрямок. І в цю мить у променях сонця на його пальці зблиснула обручка. Маргарита зупинилася на півкроці.
– Ти одружений? – запитала вона, а в її голосі забриніла нотка звинувачення.
– Так, одружений.
– І певно маєш дітей?
– І дітей також маю.
Вони стояли одне навпроти одного, дивлячись собі в очі. Маргарита вагалася. Вона не знала, як повестися. Розум підказував їй, щоб попрощалася з мужчиною якомога скоріше і пішла своєю дорогою, залишаючи його у скверику. Але з іншого боку щось спокушувало її – спокушувало щораз сильніше – щоби всупереч здоровому глуздові прийняти його запрошення.
– А де ж то дружина, що ти кличеш мене до себе додому? – запиталася вона якимось наче не своїм голосом. У горлі відчула сухість і легку судому, що хапала її за гортань.
– Виїхала на кілька днів... з дітьми...
Вона вже більше ні про що не питала. Взяла його долоню у свої руки, а потім відпустивши її, тихо промовила:
– Ну то ходімо...
А коли вони вже були на місці, коли скуштували солодкого пирога з яблуками і випили кави, не відомо, як це сталося, що сіли поряд. Близько, дуже близько. Настільки близько, що ближче вже не можна було.
Він не наполягав. Дотримувався слова, хоча вона відчувала, що прагнув би, щоб було інакше. Вони мовчали, тримаючись за руки. Не дивилися одне на одного.
Поволі за широко розчиненим вікном сіріло. Велика помаранчево-золотиста куля сховалася за виднокрай, а на небі блищали тільки фіалково, червоняво і рожево довгі пасма хмар, підсвічувані знизу.
– Мені вже треба повертатися, – сказала Маргарита.
– Ти впевнена? – запитав він.
– Я мушу йти, – повторила.
І тоді вони поцілувалися несміливо і обережно. Вперше і востаннє того дня.
Коли він зачиняв за нею двері з квартири на сходову клітку, вона повернулася, щоби ще раз подивитися йому в очі. Вони посміхнулися одне одному, маючи певність, що ще зустрінуться.
Двома днями раніше, просячи незнайомця зробити їй незначну послугу, вона пообіцяла за це запросити його на каву. Така собі порожня обіцянка. Ані вона не думала, що чужа людина, яку бачила раптом вперше на свої очі (він її, зрештою, також) захоче їй допомогти, ані також своєї обіцянки запросити його на каву вона не трактувала поважно.
Тимчасом, однак, він зробив те, про що вона просила, і навіть зателефонував, щоб їй про це повідомити.
Тепер вона почувалася досить незручно. Охоти на цю зустріч, на каву з незнайомцем (хоча він заслужив її) вона не мала абсолютно. Але з іншого боку її мучила свідомість, що таки повинна дотримати слова, а чоловік заінтригував її досить сильно.
Він сидів на одній із лавок невеликого скверика, біля підніжжя височезної розлогої липи, дрібні листочки-сердечка якої, хоч все ще живі, та вже не виглядали так свіжо, як напровесні. Попри спеку у повітрі відчувалося наближення осені.
Вона підійшла до нього. Він підвів на неї очі, а коли простягнула йому долоню, поцілував її зі старосвітською галантністю, що не пасувала ані до місця, ані до обставин, у яких вони зустрілися.
– Називаймо один одного по імені, так буде простіше, – запропонував він.
– Рита, – відповіла вона йому на ту пропозицію.
– Яцко, – відізвався він.
Запанувала незручна тиша. Ніхто з них не знав, про що говорити. Маргарита розважала, чи не присісти на лавку, коли знову відізвався Яків:
– То що?
– А що?
– То я змушений пригадати про обіцяну мені каву.
Вона розсміялася:
– Ну добре. Але куди підемо?
Яків мовчав якусь хвилинку, а потім несміливо сказав:
– Якщо погодишся, я б хотів запросити тебе до себе. У мене є кава і солодке...
– Ах, он воно як! – скрикнула вона, вдаючи ображену. – Ти поставив на мене сильце!
Він посміхнувся несміливо і зайшовся рум’янцем так сильно, що їй аж стало його шкода.
– Ні, ні! Нічого поганого я не мав на думці... Боронь, Боже...
Вона знала, що він це сказав щиро.
– Ну що ж... добре. Хай так буде. Тільки пам’ятай, що маєш бути чемний! – посміхнулася вона до мужчини.
– Аякже. Про це можеш не турбуватися.
– В який бік ідемо? – запитала.
Він показав рукою напрямок. І в цю мить у променях сонця на його пальці зблиснула обручка. Маргарита зупинилася на півкроці.
– Ти одружений? – запитала вона, а в її голосі забриніла нотка звинувачення.
– Так, одружений.
– І певно маєш дітей?
– І дітей також маю.
Вони стояли одне навпроти одного, дивлячись собі в очі. Маргарита вагалася. Вона не знала, як повестися. Розум підказував їй, щоб попрощалася з мужчиною якомога скоріше і пішла своєю дорогою, залишаючи його у скверику. Але з іншого боку щось спокушувало її – спокушувало щораз сильніше – щоби всупереч здоровому глуздові прийняти його запрошення.
– А де ж то дружина, що ти кличеш мене до себе додому? – запиталася вона якимось наче не своїм голосом. У горлі відчула сухість і легку судому, що хапала її за гортань.
– Виїхала на кілька днів... з дітьми...
Вона вже більше ні про що не питала. Взяла його долоню у свої руки, а потім відпустивши її, тихо промовила:
– Ну то ходімо...
А коли вони вже були на місці, коли скуштували солодкого пирога з яблуками і випили кави, не відомо, як це сталося, що сіли поряд. Близько, дуже близько. Настільки близько, що ближче вже не можна було.
Він не наполягав. Дотримувався слова, хоча вона відчувала, що прагнув би, щоб було інакше. Вони мовчали, тримаючись за руки. Не дивилися одне на одного.
Поволі за широко розчиненим вікном сіріло. Велика помаранчево-золотиста куля сховалася за виднокрай, а на небі блищали тільки фіалково, червоняво і рожево довгі пасма хмар, підсвічувані знизу.
– Мені вже треба повертатися, – сказала Маргарита.
– Ти впевнена? – запитав він.
– Я мушу йти, – повторила.
І тоді вони поцілувалися несміливо і обережно. Вперше і востаннє того дня.
Коли він зачиняв за нею двері з квартири на сходову клітку, вона повернулася, щоби ще раз подивитися йому в очі. Вони посміхнулися одне одному, маючи певність, що ще зустрінуться.
* * *
У темряві ночі, розпроміненої міріадами зірок, висрібленої місячним полиском, що пахла зрошеним листям клена, гілки якого зазирали у відчинене вікно кімнати, Маргарита сиділа, підперши голову кулаками, споминаючи, що їй трапилося вдень.
Спочатку вона була тільки ошелешена, а на дні цього почуття було досить приємно. Вона не припускала, що випадкове знайомство-не знайомство може коли-небудь переродитися у щось більше. Тимчасом вона збагнула, що вже стоїть на дорозі до цього.
Чим більше хвилин минало, тим більшу тугу відчувала вона. Примружила очі, прикликаючи під повіки образ Якова. Вона вже знала, що те, що вибрунькувало в її нутрі останнього пополудня, це ж... кохання.
Але відразу після цього наче витверезіла.
З одного боку вона не могла позбутися образу Якова, а з іншого знала, що це почуття і це знайомство не мають майбутнього. Вона не була безоглядною загарбницею, вона ніколи б не змогла відібрати батька в дітей...
Заснула, коли на сході вже посірів виднокрай.
Спочатку вона була тільки ошелешена, а на дні цього почуття було досить приємно. Вона не припускала, що випадкове знайомство-не знайомство може коли-небудь переродитися у щось більше. Тимчасом вона збагнула, що вже стоїть на дорозі до цього.
Чим більше хвилин минало, тим більшу тугу відчувала вона. Примружила очі, прикликаючи під повіки образ Якова. Вона вже знала, що те, що вибрунькувало в її нутрі останнього пополудня, це ж... кохання.
Але відразу після цього наче витверезіла.
З одного боку вона не могла позбутися образу Якова, а з іншого знала, що це почуття і це знайомство не мають майбутнього. Вона не була безоглядною загарбницею, вона ніколи б не змогла відібрати батька в дітей...
Заснула, коли на сході вже посірів виднокрай.
* * *
– Рито!
Вона озирнулася. Яків біг за нею майже порожнім тротуаром. Вона не зупинилася, а навіть навпаки – прискорила крок.
– Рито!
Він гукнув знову, але вона була глуха на його волання. Догнав її трохи захеканий і міцно взяв під руку. Вона вирвалася від нього різко.
– Чому ти втікаєш? – питав. – Що сталося?
– Нічого. Просто я не хочу з тобою зустрічатися.
– Але чому?! Чому?!
Вона рушила ще швидше.
– Ну про це ти вже можеш мені сказати? Адже вчора ти була зовсім іншою!
– Можливо. Зрештою... не думай про те, що було вчора. Все це не має сенсу... Жодного сенсу... Жодного майбутнього...
Вона побігла вперед, не озираючись на Якова. Він зупинився і дивився – ще довго дивився – на фігуру дівчини, що зникала в перспективі вулиці, аж доки вона не зникла зовсім за згином муру старої обдертої кам’яниці.
Вона озирнулася. Яків біг за нею майже порожнім тротуаром. Вона не зупинилася, а навіть навпаки – прискорила крок.
– Рито!
Він гукнув знову, але вона була глуха на його волання. Догнав її трохи захеканий і міцно взяв під руку. Вона вирвалася від нього різко.
– Чому ти втікаєш? – питав. – Що сталося?
– Нічого. Просто я не хочу з тобою зустрічатися.
– Але чому?! Чому?!
Вона рушила ще швидше.
– Ну про це ти вже можеш мені сказати? Адже вчора ти була зовсім іншою!
– Можливо. Зрештою... не думай про те, що було вчора. Все це не має сенсу... Жодного сенсу... Жодного майбутнього...
Вона побігла вперед, не озираючись на Якова. Він зупинився і дивився – ще довго дивився – на фігуру дівчини, що зникала в перспективі вулиці, аж доки вона не зникла зовсім за згином муру старої обдертої кам’яниці.
* * *
Вона не вміла жити без Якова. Без Якова не могла собі уявити майбутнього. Днями вона мріяла про нього, а вночі він приходив у сновидіннях. Вона намагалася боротися з цим одурманенням – але не знала, як його побороти.
Гадала, що на це дурне, шмаркате кохання найкращою протиотрутою буде інший мужчина. Але не був. Вона кілька разів зустрілася то з одним, то з іншим, але зустрічі, замість того, щоб дозволити їй забути про Якова – зовсім навпаки – болісно нагадували Маргариті про нього.
Здається, вона почала виглядати і поводитися інакше, ніж завжди, якщо її приятельки і родичі помітили, що вона дуже змінилася. На гірше.
Досить довго тривала її внутрішня боротьба – від вересня аж до квітня наступного року.
Весна прийшла якось раніше, ніж зазвичай. Теплі сонячні дні, яскраво позеленіла трава і щоразу більше квітів доводили, що зима вже зовсім відійшла.
Передполудень був погідним, а Маргарита була у кращому, ніж завжди, настрої. Вранці, як тільки вона прокинулася, все ще лежачи з заплющеними очима, вона ще раз все обдумала. І саме тоді – після довгих місяців турбот і дилем – збагнула врешті повністю, що мусить піддатися, що або вона повернеться до Якова, або вже ніколи не віднайде внутрішньої рівноваги, ніколи не буде такою, як до знайомства з ним.
Як тільки вона прийняла це рішення, відразу їй стало легше на душі. Світ видався їй знову ясним і приязним, втрачаючи сірий колорит і знову набираючи барв. Вона вже зовсім не замислювалася над тим, як же ж повернеться до Якова, бо він – зі свого боку – вже давно покинув боротьбу за їхнє кохання.
Спочатку намагався схилити її до зустрічі своїми телефонними дзвінками, листами, зустрічами на вулиці. Однак, зрозумів, що це не дає жодних результатів, що Маргарита як і раніше, невблаганна, уникає його всіма можливими способами. Зрозумів, що його старання марні, а він сам наражається на сміховинність.
Гадала, що на це дурне, шмаркате кохання найкращою протиотрутою буде інший мужчина. Але не був. Вона кілька разів зустрілася то з одним, то з іншим, але зустрічі, замість того, щоб дозволити їй забути про Якова – зовсім навпаки – болісно нагадували Маргариті про нього.
Здається, вона почала виглядати і поводитися інакше, ніж завжди, якщо її приятельки і родичі помітили, що вона дуже змінилася. На гірше.
Досить довго тривала її внутрішня боротьба – від вересня аж до квітня наступного року.
Весна прийшла якось раніше, ніж зазвичай. Теплі сонячні дні, яскраво позеленіла трава і щоразу більше квітів доводили, що зима вже зовсім відійшла.
Передполудень був погідним, а Маргарита була у кращому, ніж завжди, настрої. Вранці, як тільки вона прокинулася, все ще лежачи з заплющеними очима, вона ще раз все обдумала. І саме тоді – після довгих місяців турбот і дилем – збагнула врешті повністю, що мусить піддатися, що або вона повернеться до Якова, або вже ніколи не віднайде внутрішньої рівноваги, ніколи не буде такою, як до знайомства з ним.
Як тільки вона прийняла це рішення, відразу їй стало легше на душі. Світ видався їй знову ясним і приязним, втрачаючи сірий колорит і знову набираючи барв. Вона вже зовсім не замислювалася над тим, як же ж повернеться до Якова, бо він – зі свого боку – вже давно покинув боротьбу за їхнє кохання.
Спочатку намагався схилити її до зустрічі своїми телефонними дзвінками, листами, зустрічами на вулиці. Однак, зрозумів, що це не дає жодних результатів, що Маргарита як і раніше, невблаганна, уникає його всіма можливими способами. Зрозумів, що його старання марні, а він сам наражається на сміховинність.
* * *
Маргарита йшла повільно тим же тротуаром, тією ж вулицею, якою колись втікала від Якова. У її думці калатала певна, така ж дурна, як і набридлива думка:
«– Якщо я його зараз зустріну, все вкладеться. Я буду з ним щаслива.»
Вона помітила його біля кіоску, де купував папіроси.
– Якове! – гукнула.
Він здивовано озирнувся назад. Спантеличено подивився на дівчину. Тепер вона не знала, як повестися і що сказати. Але ж мусила щось сказати.
– То що в тебе чувати?
Це все, що їй прийшло до голови. Здається, він зрозумів, як вона незручно і по-дурному почувається.
– У мене? Ні погано, ні добре. Як зазвичай, – відповів він.
Вони стояли навпроти одне одного якусь хвилю в повній мовчанці. Аж врешті Маргарита знову промовила:
– Ти куди йшов?
– На прогулянку, до парку. Якщо маєш час і бажання, можеш іти зі мною.
– Так, – погодилася вона без вагання.
Довго, дуже довго вони сиділи на невигідній, твердій парковій лавці. І хоча говорили небагато, то сказали одне одному все, що найважливіше.
І відтоді, як тільки могли, виривалися з дому на зустрічі, які повинні були залишатися таємницею. Так минула весна, пройшло і літо. Їх кохання росло і розквітало, хоча ніколи – як би складно було в це повірити! – вони не дозволили собі нічого більше, крім поцілунку.
Вони прагнули одне одного, але Маргарита не хотіла переходити цієї тоненької межі між коханням ідеальним і тілесним. Вона воліла, щоби все залишилося таким, як є – без сповнення. А взагалі-то, може інакше: щоб вони мали свідомість, що сповнення ось-ось, на відстані руки, але вони свідомо відмовляються від цього.
Вона – щойно виросла з дітвака і ще наполовину дитячим було це її кохання, хоча потреби тіла вже також давали про себе знати. Він – тоді вже зрілий мужчина, катований прагненням, не тиснув на Маргариту, не наполягав, не накидався їй, поважаючи її, прикре для себе рішення. Може його полонило це чисте кохання? А може він боявся втратити ту, яка першою і єдиною з жінок у його житті, вибрала його за покликом серця, а не з розрахунку, як дружина?
«– Якщо я його зараз зустріну, все вкладеться. Я буду з ним щаслива.»
Вона помітила його біля кіоску, де купував папіроси.
– Якове! – гукнула.
Він здивовано озирнувся назад. Спантеличено подивився на дівчину. Тепер вона не знала, як повестися і що сказати. Але ж мусила щось сказати.
– То що в тебе чувати?
Це все, що їй прийшло до голови. Здається, він зрозумів, як вона незручно і по-дурному почувається.
– У мене? Ні погано, ні добре. Як зазвичай, – відповів він.
Вони стояли навпроти одне одного якусь хвилю в повній мовчанці. Аж врешті Маргарита знову промовила:
– Ти куди йшов?
– На прогулянку, до парку. Якщо маєш час і бажання, можеш іти зі мною.
– Так, – погодилася вона без вагання.
Довго, дуже довго вони сиділи на невигідній, твердій парковій лавці. І хоча говорили небагато, то сказали одне одному все, що найважливіше.
І відтоді, як тільки могли, виривалися з дому на зустрічі, які повинні були залишатися таємницею. Так минула весна, пройшло і літо. Їх кохання росло і розквітало, хоча ніколи – як би складно було в це повірити! – вони не дозволили собі нічого більше, крім поцілунку.
Вони прагнули одне одного, але Маргарита не хотіла переходити цієї тоненької межі між коханням ідеальним і тілесним. Вона воліла, щоби все залишилося таким, як є – без сповнення. А взагалі-то, може інакше: щоб вони мали свідомість, що сповнення ось-ось, на відстані руки, але вони свідомо відмовляються від цього.
Вона – щойно виросла з дітвака і ще наполовину дитячим було це її кохання, хоча потреби тіла вже також давали про себе знати. Він – тоді вже зрілий мужчина, катований прагненням, не тиснув на Маргариту, не наполягав, не накидався їй, поважаючи її, прикре для себе рішення. Може його полонило це чисте кохання? А може він боявся втратити ту, яка першою і єдиною з жінок у його житті, вибрала його за покликом серця, а не з розрахунку, як дружина?
* * *
Вона скрадалася з опущеною долі головою поміж багатоповерхівками. Їй видавалося, що всі люди, яких вона минала дорогою, споглядають на неї з осудом. Тому вона прискорювала крок. Майже вбігла догори сходами. Зупинилася перед знайомими дверима. Серце калатало в її грудях, як шалене – з напруги, зі страху, з пережиття. Вдруге вона повинна була зайти до цього помешкання. Вперше була тут рік тому...
Легенько постукала, боячись, що енергійніший стук може привернути увагу сусідів. Яків чекав. Двері безшумно відчинилися, і коли вона стала в передпокої, так само беззвучно зачинилися.
Вони сиділи поруч пригорнувшись. Увесь цей ранньовесняний пополудень був їхнім єдиним, довгим поцілунком. Взялося смеркати, коли Яків спробував переступити ту вузьку межу, що ще відділяла їх одне від одного. Він хотів злиття. Вона відчувала, як він тремтить. Це тремтіння передалося і її тілу.
Вона не протестувала, коли він осипав поцілунками її оголені перса і стегна. Прикрила очі, очікуючи останнього сповнення.
Але враз Яків різко відсахнувся від неї. Вона здивовано розплющила очі і, рефлексивно поправляючи вбрання, подивилася на нього. Він сидів на краю канапи, сховавши обличчя в долоні.
– Що трапилося? – запитала. У її голосі можна було відчути роздратування. – Що трапилося? – повторила вона знервовано.
– Вибач мені. Вибач, кохана, – говорив Яків. – Я не можу, не можу...
– Чому? Дурненький! – вона обплела його руками, притулила щоку до його щоки. – Я тобі допоможу – делікатно, кінчиками пальців вона гладила розпатлане волосся мужчини...
– Це не те, Маргаритко. Це не те, про що ти думаєш. Я... тільки зрозумій мене правильно – я не міг би тебе скривдити... Я... після цього я просто мусив би залишитися з тобою... Вибрати життя тільки з тобою...
Вона відчула, як їй стиснуло в горлі. Важко їй вдалося витиснути питання:
– Ну і?...
– Ти повинна мене зрозуміти!
– Ну то чому не залишишся... тільки зі мною?
Вона злякалася відваги своїх слів. Не розуміла самої себе. Не йняла віри, звідки взялася в ній ця відвага – вимовити їх. Адже вона добре знала, що не зуміє – ніколи не зуміє боротися за нього. Відібрати його в родини. Загарбати тільки для себе.
Він не міг витримати її погляду. Виразу її темно-блакитних, майже синіх очей, у яких промальовувалося здивування і звинувачення одночасно. Очей, які здавалося кричали:
«– Ти обдурив!... Обдурив!...».
– Я не можу залишити дітей, – прошепотів.
– Так, я розумію...
Ще довго вони сиділи мовчки. Він пробував взяти її за руку – вона вишарпнула її і відсунулася на другий кінець канапи.
Повільно минали хвилини, хвилини зливалися в години. За вікном небо потемніло, морок виповз зі всіх закутків і розлився навколо. Загорілися вуличні ліхтарі.
– Мені вже треба йти, – сказала Маргарита.
– Так, знаю, – відповів Яків.
Він провів її до передпокою. Поклав руку на клямку.
– Пам’ятай, Маргаритко, що я не міг інакше... Я занадто тебе кохаю, щоби мати відвагу скривдити тебе. Але я також не маю права кривдити дітей. Нехай все залишається так, як було до нашої першої зустрічі.
Вона відчувала біль. Поділяла ті його муки, але не могла викресати з себе хоч би іскорки співчуття до Якова.
– Я кохаю тебе, Маргаритко.
Вона заплакала. Він обійняв її, а вона прикипіла до його тіла з цілої сили. А відразу після цього різко відсахнулася.
– Я вже мушу йти, – сказала ще раз.
– Я завжди буду тебе кохати...
– Я тебе також...
Вона вийшла на темну сходову клітку. Ступала сходами вниз, судомно тримаючись за перила. Двері зачинилися за нею безшумно.
Вони залишилися насамоті – кожен зі своїм коханням. З тим коханням, яка видавалося їм єдиним і найважливішим. З тим коханням, яке не отримало сповнення. Тим коханням, яке ніколи не могло сповнитися... Ніколи? Здається ніколи... Безумовно ніколи...
«Ніколи» – це слово болісно пульсувало у свідомості Якова і Маргарити. Надії не залишало. Тверде і жорстоке.
Розлучившись із Яковом, дівчина не пішла відразу додому. Ще довго блукала вона поночі спорожнілими вуличками. Пробувала молитися, щоб Бог повернув це все, дав їй мужчину, якого вона покохала. Разом з тим вона усвідомила усю безсенсовність цієї молитви, її блюзнірство.
Великий місяць виплив на темно-синій небосхил. У вікнах помешкань почали гаснути світла.
Легенько постукала, боячись, що енергійніший стук може привернути увагу сусідів. Яків чекав. Двері безшумно відчинилися, і коли вона стала в передпокої, так само беззвучно зачинилися.
Вони сиділи поруч пригорнувшись. Увесь цей ранньовесняний пополудень був їхнім єдиним, довгим поцілунком. Взялося смеркати, коли Яків спробував переступити ту вузьку межу, що ще відділяла їх одне від одного. Він хотів злиття. Вона відчувала, як він тремтить. Це тремтіння передалося і її тілу.
Вона не протестувала, коли він осипав поцілунками її оголені перса і стегна. Прикрила очі, очікуючи останнього сповнення.
Але враз Яків різко відсахнувся від неї. Вона здивовано розплющила очі і, рефлексивно поправляючи вбрання, подивилася на нього. Він сидів на краю канапи, сховавши обличчя в долоні.
– Що трапилося? – запитала. У її голосі можна було відчути роздратування. – Що трапилося? – повторила вона знервовано.
– Вибач мені. Вибач, кохана, – говорив Яків. – Я не можу, не можу...
– Чому? Дурненький! – вона обплела його руками, притулила щоку до його щоки. – Я тобі допоможу – делікатно, кінчиками пальців вона гладила розпатлане волосся мужчини...
– Це не те, Маргаритко. Це не те, про що ти думаєш. Я... тільки зрозумій мене правильно – я не міг би тебе скривдити... Я... після цього я просто мусив би залишитися з тобою... Вибрати життя тільки з тобою...
Вона відчула, як їй стиснуло в горлі. Важко їй вдалося витиснути питання:
– Ну і?...
– Ти повинна мене зрозуміти!
– Ну то чому не залишишся... тільки зі мною?
Вона злякалася відваги своїх слів. Не розуміла самої себе. Не йняла віри, звідки взялася в ній ця відвага – вимовити їх. Адже вона добре знала, що не зуміє – ніколи не зуміє боротися за нього. Відібрати його в родини. Загарбати тільки для себе.
Він не міг витримати її погляду. Виразу її темно-блакитних, майже синіх очей, у яких промальовувалося здивування і звинувачення одночасно. Очей, які здавалося кричали:
«– Ти обдурив!... Обдурив!...».
– Я не можу залишити дітей, – прошепотів.
– Так, я розумію...
Ще довго вони сиділи мовчки. Він пробував взяти її за руку – вона вишарпнула її і відсунулася на другий кінець канапи.
Повільно минали хвилини, хвилини зливалися в години. За вікном небо потемніло, морок виповз зі всіх закутків і розлився навколо. Загорілися вуличні ліхтарі.
– Мені вже треба йти, – сказала Маргарита.
– Так, знаю, – відповів Яків.
Він провів її до передпокою. Поклав руку на клямку.
– Пам’ятай, Маргаритко, що я не міг інакше... Я занадто тебе кохаю, щоби мати відвагу скривдити тебе. Але я також не маю права кривдити дітей. Нехай все залишається так, як було до нашої першої зустрічі.
Вона відчувала біль. Поділяла ті його муки, але не могла викресати з себе хоч би іскорки співчуття до Якова.
– Я кохаю тебе, Маргаритко.
Вона заплакала. Він обійняв її, а вона прикипіла до його тіла з цілої сили. А відразу після цього різко відсахнулася.
– Я вже мушу йти, – сказала ще раз.
– Я завжди буду тебе кохати...
– Я тебе також...
Вона вийшла на темну сходову клітку. Ступала сходами вниз, судомно тримаючись за перила. Двері зачинилися за нею безшумно.
Вони залишилися насамоті – кожен зі своїм коханням. З тим коханням, яка видавалося їм єдиним і найважливішим. З тим коханням, яке не отримало сповнення. Тим коханням, яке ніколи не могло сповнитися... Ніколи? Здається ніколи... Безумовно ніколи...
«Ніколи» – це слово болісно пульсувало у свідомості Якова і Маргарити. Надії не залишало. Тверде і жорстоке.
Розлучившись із Яковом, дівчина не пішла відразу додому. Ще довго блукала вона поночі спорожнілими вуличками. Пробувала молитися, щоб Бог повернув це все, дав їй мужчину, якого вона покохала. Разом з тим вона усвідомила усю безсенсовність цієї молитви, її блюзнірство.
Великий місяць виплив на темно-синій небосхил. У вікнах помешкань почали гаснути світла.
* * *
Минали дні і тижні. Змінювалися пори року, але ані Яків, ані Маргарита не могли віднайти внутрішнього спокою. Вони уникали одне одного, а потім – коли минув рік, а може півтора – і зовсім втратили одне одного з очей...
* * *
Маргарита була сама. Чоловік з дітьми виїхав на кілька днів. З проблемами, але їй таки вдалося поставити на своєму і не їхати разом з ними до свекрів, яких вона не терпіла. Зрештою, з взаємністю.
Вона стояла біля вікна, за яким досить швидко гусла темінь. Бездумно вдивлялася в грубі сніжинки, що осипалися безшелесно з заснованого хмарами неба. Приглядалася, як вони осідали щораз грубшою периною на всьому навколо.
Здригнулася від різкого дзвінка у двері.
«– Кого ж це знову несе?» – подумала нехотячи. «– Певно якась сусідка».
Неспіхом перейшла до передпокою. Провернула ключ у замку, відчинила. За порогом стояв Яків.
Перелякана його видом вона окинула уважним поглядом коридор і втягнула мужчину всередину, чимскоріше зачинила двері.
Вона приглядалася до нього з певним роздратуванням:
– Чому ти не попередив мене, що прийдеш?
– Ну що ж, я не міг. Зрештою... зрештою не було потреби.
– Як то не було?! Як то не було?!
– Просто. Я знав, що сьогодні, о цій порі ти будеш тут сама.
– Звідки ти знав? Ти слідкуєш за нами?
Яків посміхнувся:
– Ні, не слідкую. Просто знав, і все. Не тисни на мене, не випитуй. Адже все це не важливо. Чи ж ти не щаслива, що ми знову разом?
– Дуже, дуже щаслива, – промовила Маргарита, одночасно гарячково то тут, то там торкаючись вустами щоки прибульця.
Хоча вже зовсім стемніло, вони не запалювали світла...
...А потім, потім лежали поряд у повній мовчанці. Насичені і спокійні. Їхні тіла торкалися одне одного. Вони не потребували вже нічого більше.
Поволі відголоси життя стихали і завмирали. Ще тільки невиразні звуки сумної мелодії долітали до їхніх вух з-поза стіни. Врешті-решт і вони змовкли.
Сніг сипав і сипав. Великі пухнасті сніжинки безшелесно спливали з неба. Не кружляли в повітрі, а тихо спливали. Вони дивилися, як ті сніжинки у помаранчевому блиску содових ламп осипалися на підвіконня по той бік вікна...
– Розкажи мені про себе. Де ти живеш, як ти живеш? Ну, все про себе, – порушила мовчанку Маргарита.
– Навіщо тобі це? Хіба не досить, що я біля тебе? Не досить, що врешті-решт, після стількох років наші прагнення сповнилися? Що ми належимо одне одному? До решти?
– Так, звичайно, що так. Але...
– Що ж «але»?
– Але ж я би хотіла знати щось більше. Тільки з цікавості.
Він не відповів на це і знову запала тиша.
– Слухай, Яцю... – Маргарита не відступала.
– Питай. Може відповім тобі, а може ні...
– Слухай, Яцю... Скажи мені, але скажи чесно. Щось змінилося в тебе, що ти поводишся цілком інакше, ніж тоді, багато років тому? Тебе не мучить совість? Не болить тебе зрада, яку ти зараз робиш?
– Я не зраджую.
– Як то ні? Ти розлучився чи може овдовів?
– Ані те, ані інше.
– Ну то я зовсім не розумію тебе. Чи ти аж настільки змінився? Чи те, що кілька років тому було для тебе злом, раптом перестало ним бути?
– Ні, мої погляди на ці питання зовсім не змінилися. То радше... радше обставини змінилися. Тепер вони інші...
– А тобі не заваджає те, що я зраджую чоловіка?
– Ні, це мені не заваджає. Це твоя проблема, не моя. Зрештою... Зрештою, не можна зрадити когось, кого ніколи не кохав.
– Ти цинічний.
– Можливо.
Вона притулилася до нього. І знову надовго, на дуже довго все перестало існувати. Перестав існувати навіть час...
А сніг усе падав і падав, безшелесно осипаючись з неба.
Вони відпочивали, лежачи поряд себе, цього разу вслухаючись у якісь недовизначені шелести, що не відомо звідки долітали до їхніх вух. Вуличний ліхтар, що стояв просто навпроти вікна, і світло від якого розпорошувало морок, який панував у кімнаті, враз замиготів і погас.
Їх обійняла липка, майже відчутна на дотик темрява.
Маргарита почулася незатишно. Ні, вона не боялася темноти, але за жодну ціну не хотіла залишитися сама. Вона потребувала другої особи. Потребувала почуття безпеки, свідомості, що є хтось, хто її захистить, якби виникла така потреба.
– Мені шкода, Маргаритко. Мій час добігає кінця. Я буду змушений вже йти...
– Ні! Яцю! Залишся, прошу! Я хочу бути з тобою. До ранку.
– Я й сам би хотів цього, але це неможливо. Я так повністю не належу сам собі...
– Я не розумію тебе. Ти боїшся жінки?! Так?! – крикнула вона роздратовано.
– Я вже казав тобі. Жінка тут ні при чому. Чому ти постійно повертаєшся до моєї жінки?
Коли вона зачинила за ним двері, то відчула пустку. Страшну, предивну пустку, що звідусіль наростала. Ще ніколи вона не відчувала чогось такого. Вона була собою, а одночасно ніби відокремлена від матеріальної реальності світу, що її оточував, була чистим єством.
Вона стояла біля вікна, за яким досить швидко гусла темінь. Бездумно вдивлялася в грубі сніжинки, що осипалися безшелесно з заснованого хмарами неба. Приглядалася, як вони осідали щораз грубшою периною на всьому навколо.
Здригнулася від різкого дзвінка у двері.
«– Кого ж це знову несе?» – подумала нехотячи. «– Певно якась сусідка».
Неспіхом перейшла до передпокою. Провернула ключ у замку, відчинила. За порогом стояв Яків.
Перелякана його видом вона окинула уважним поглядом коридор і втягнула мужчину всередину, чимскоріше зачинила двері.
Вона приглядалася до нього з певним роздратуванням:
– Чому ти не попередив мене, що прийдеш?
– Ну що ж, я не міг. Зрештою... зрештою не було потреби.
– Як то не було?! Як то не було?!
– Просто. Я знав, що сьогодні, о цій порі ти будеш тут сама.
– Звідки ти знав? Ти слідкуєш за нами?
Яків посміхнувся:
– Ні, не слідкую. Просто знав, і все. Не тисни на мене, не випитуй. Адже все це не важливо. Чи ж ти не щаслива, що ми знову разом?
– Дуже, дуже щаслива, – промовила Маргарита, одночасно гарячково то тут, то там торкаючись вустами щоки прибульця.
Хоча вже зовсім стемніло, вони не запалювали світла...
...А потім, потім лежали поряд у повній мовчанці. Насичені і спокійні. Їхні тіла торкалися одне одного. Вони не потребували вже нічого більше.
Поволі відголоси життя стихали і завмирали. Ще тільки невиразні звуки сумної мелодії долітали до їхніх вух з-поза стіни. Врешті-решт і вони змовкли.
Сніг сипав і сипав. Великі пухнасті сніжинки безшелесно спливали з неба. Не кружляли в повітрі, а тихо спливали. Вони дивилися, як ті сніжинки у помаранчевому блиску содових ламп осипалися на підвіконня по той бік вікна...
– Розкажи мені про себе. Де ти живеш, як ти живеш? Ну, все про себе, – порушила мовчанку Маргарита.
– Навіщо тобі це? Хіба не досить, що я біля тебе? Не досить, що врешті-решт, після стількох років наші прагнення сповнилися? Що ми належимо одне одному? До решти?
– Так, звичайно, що так. Але...
– Що ж «але»?
– Але ж я би хотіла знати щось більше. Тільки з цікавості.
Він не відповів на це і знову запала тиша.
– Слухай, Яцю... – Маргарита не відступала.
– Питай. Може відповім тобі, а може ні...
– Слухай, Яцю... Скажи мені, але скажи чесно. Щось змінилося в тебе, що ти поводишся цілком інакше, ніж тоді, багато років тому? Тебе не мучить совість? Не болить тебе зрада, яку ти зараз робиш?
– Я не зраджую.
– Як то ні? Ти розлучився чи може овдовів?
– Ані те, ані інше.
– Ну то я зовсім не розумію тебе. Чи ти аж настільки змінився? Чи те, що кілька років тому було для тебе злом, раптом перестало ним бути?
– Ні, мої погляди на ці питання зовсім не змінилися. То радше... радше обставини змінилися. Тепер вони інші...
– А тобі не заваджає те, що я зраджую чоловіка?
– Ні, це мені не заваджає. Це твоя проблема, не моя. Зрештою... Зрештою, не можна зрадити когось, кого ніколи не кохав.
– Ти цинічний.
– Можливо.
Вона притулилася до нього. І знову надовго, на дуже довго все перестало існувати. Перестав існувати навіть час...
А сніг усе падав і падав, безшелесно осипаючись з неба.
Вони відпочивали, лежачи поряд себе, цього разу вслухаючись у якісь недовизначені шелести, що не відомо звідки долітали до їхніх вух. Вуличний ліхтар, що стояв просто навпроти вікна, і світло від якого розпорошувало морок, який панував у кімнаті, враз замиготів і погас.
Їх обійняла липка, майже відчутна на дотик темрява.
Маргарита почулася незатишно. Ні, вона не боялася темноти, але за жодну ціну не хотіла залишитися сама. Вона потребувала другої особи. Потребувала почуття безпеки, свідомості, що є хтось, хто її захистить, якби виникла така потреба.
– Мені шкода, Маргаритко. Мій час добігає кінця. Я буду змушений вже йти...
– Ні! Яцю! Залишся, прошу! Я хочу бути з тобою. До ранку.
– Я й сам би хотів цього, але це неможливо. Я так повністю не належу сам собі...
– Я не розумію тебе. Ти боїшся жінки?! Так?! – крикнула вона роздратовано.
– Я вже казав тобі. Жінка тут ні при чому. Чому ти постійно повертаєшся до моєї жінки?
Коли вона зачинила за ним двері, то відчула пустку. Страшну, предивну пустку, що звідусіль наростала. Ще ніколи вона не відчувала чогось такого. Вона була собою, а одночасно ніби відокремлена від матеріальної реальності світу, що її оточував, була чистим єством.
* * *
Недільний післяполудень. Переднівок, що віщував швидкий прихід довгих теплих днів. Сонце, що розвеселяло сірість вулиць, будинків і дерев з голими стовбурами. Золотистий блиск, що робив враження, ніби навіть брудний сніг, який ховався по закутках і закамарках, виглядав якось по-іншому, не так вже й сумно і відразливо, як тоді, коли небо заснували синьо-сірі хмари.
Маргарита йшла сама. Вона миналася з групками людей, що мандрували широким хідником у протилежний від неї бік. Вона йшла, щоб іти. Не знала, куди і навіщо. Оскаженіння, що переповнювало її, жаль і біль, які переживається тоді, коли нас зрадить кохана особа, гнали її кудись світ за очі.
Вона не бачила Якова від тамтого зимового вечора... Спочатку чекала, тішила себе ілюзіями, мала надію, але коли минали тижні, а він не з’являвся, вона зрозуміла, що, здається, вже ніколи більше не побачить його. Хіба що... хіба що сама його пошукає...
Злість взяла гору над соромом. Так, тепер вона вже була впевнена, що мусить відшукати Якова... що мусить плюнути йому в обличчя.
Дитя в її лоні раптом ворухнулося, ніби йому передався неспокій матері.
Дитя... дитя Якова...
Якби не воно, вона б з певністю облишила все, як є. Прийшов не відомо звідки, пішов не відомо куди. Врешті-решт, вона не була наївною дівчинкою, знала, на що погоджується. Але поміж ними виник якийсь такий зв’язок, якого не сила була розірвати – разом створене життя нової людини.
І тому вона не могла залишити Якова у спокої. Вона мусила віднайти його тільки для того, щоби сказати йому, що він буде батьком їхньої дитини. Вона не хотіла нічого від нього, лише щоб він про це знав...
– Слухаю! Я вас слухаю?! – різкий, неприємний жіночий голос вирвав її з задуми.
Маргарита отямилася перед віконцем каси на залізничному вокзалі.
– Перепрошую, я задумалася.
Жінка з-поза шиби стенула плечима.
– Ну то куди я маю давати квиток?
Маргарита йшла сама. Вона миналася з групками людей, що мандрували широким хідником у протилежний від неї бік. Вона йшла, щоб іти. Не знала, куди і навіщо. Оскаженіння, що переповнювало її, жаль і біль, які переживається тоді, коли нас зрадить кохана особа, гнали її кудись світ за очі.
Вона не бачила Якова від тамтого зимового вечора... Спочатку чекала, тішила себе ілюзіями, мала надію, але коли минали тижні, а він не з’являвся, вона зрозуміла, що, здається, вже ніколи більше не побачить його. Хіба що... хіба що сама його пошукає...
Злість взяла гору над соромом. Так, тепер вона вже була впевнена, що мусить відшукати Якова... що мусить плюнути йому в обличчя.
Дитя в її лоні раптом ворухнулося, ніби йому передався неспокій матері.
Дитя... дитя Якова...
Якби не воно, вона б з певністю облишила все, як є. Прийшов не відомо звідки, пішов не відомо куди. Врешті-решт, вона не була наївною дівчинкою, знала, на що погоджується. Але поміж ними виник якийсь такий зв’язок, якого не сила була розірвати – разом створене життя нової людини.
І тому вона не могла залишити Якова у спокої. Вона мусила віднайти його тільки для того, щоби сказати йому, що він буде батьком їхньої дитини. Вона не хотіла нічого від нього, лише щоб він про це знав...
– Слухаю! Я вас слухаю?! – різкий, неприємний жіночий голос вирвав її з задуми.
Маргарита отямилася перед віконцем каси на залізничному вокзалі.
– Перепрошую, я задумалася.
Жінка з-поза шиби стенула плечима.
– Ну то куди я маю давати квиток?
* * *
Залізні колеса потяга ритмічно вибивали якийсь свій ритм об рейки. Світ за вікном посірів, а потім його покрив морок. Коли вона виходила з вагону на залізничній станції міста, в якому колись давно, роки тому, познайомилася з Яковом, була ще глупа ніч.
Вона не дуже знала, що з собою зробити. Якийсь час блукала безцільно спорожнілими вулицями, вдивляючись в глухі вікна. Десь далеко погавкував пес.
Вона повернулася на станцію. У брудному, обшарпаному, смердючому нікчемною тушкованою капустою, перепаленою олією і якимось іще незрозумілим неприємним запахом буфеті купила склянку чаю і пачку сухариків. Ніч волочилася безконечно. Вона намагалася подрімати і, здається, їй це вдалося, бо коли з-понад недопитого чаю вкотре вона глянула на великий круглий електричний годинник, то його чорні стрілки показували, що вже п’ята ранку.
Вона стерла пальцями рештки сну з повік, випростала кості, що позатікали.
«– Це добре, – подумала. – Це дуже добре, що так рано. Напевно ще ніхто не пішов на роботу».
Рішучим кроком вона рушила до виходу.
І хоча минуло стільки років, вона не забула дороги. Якусь хвильку завагалася, коли опинилася перед дверима сходової клітки, що вела до його помешкання. Вона йшла повільно, дуже повільно, ніби відраховувала сходинки, набагато повільніше, ніж би це повинно було тривати. Але пізніше переламала себе і рішучим рухом натиснула на дзвінок раз, а тоді вдруге і втретє.
Різкий пронизливий звук неприємно завібрував у вухах. Якусь хвилю нічого не відбувалося. Потім з глибини помешкання до вух Маргарити долинув відголос кроків.
Чиясь рука провернула ключ в замку, який дзявкнув двічі, і двері зі скрипом прочинилися. На порозі стояла вже не першої молодості жінка. Найімовірніше цей візит був для неї великою несподіванкою, здивована, вона приглядалася до Маргарити, не розуміючи, чому ця незнайомка будить її так рано.
– Ви в якій справі? – запитала, одночасно позіхаючи.
«– Ах, он як виглядає моя суперниця. Тепер я вже не дивуюся, що Яків для різноманіття прийшов до мене. Старе огидне бабисько. Відьма – подумала Маргарита, разом з тим окидаючи жінку Якова ненависним поглядом, хоча, якщо об’єктивно, то це тамта жінка повинна була б ненавидіти Маргариту, якби знала, ким вона доводилася Якову.
– Ну, я вас слухаю? Про що йдеться? Хто ви і чого хочете так рано?
– Чого я хочу?! Не ваша справа! – відрубала Маргарита нечемно і підвищеним тоном. – Прошу тільки сказати, чи я застала Якова. Мені треба негайно його побачити!
– Кого?!
Тамта, непідробно вражена і здивована швидко заморгала повіками.
– Ну я ж виразно говорю! Прошу покликати Якова!
– Боюся, що це неможливо.
– Ви його не покличете?! – гнівно кинула Маргарита, відчуваючи, як щораз сильніше клубочиться в ній злість, перероджуючись в оскаженіння: дика і непередбачлива. – Ви його не покличете?! То я сама його пошукаю!
Вона відіпхнула жінку і влетіла до передпокою. Але тут на хвилину завагалася, не знаючи, в які двері ввійти тепер.
– Прошу пані! – зізаду долетів до її вух голос господині. – Ви нікого тут, крім мене, не знайдете.
Маргарита повернулася до неї:
– А Яків? Де Яків? Я мушу його побачити!
Жінка заперечливо похитала головою.
– Яків помер, – затнулася на хвильку – ...у листопаді мине десять років, як він помер.
Маргариті потемніло в очах.
– Що?... Що... таке?... – пробурмотала.
– Ну я ж кажу... в листопаді...
Але Маргарита вже не слухала. Бігцем вибігла з помешкання. Вона гнала вулицями куди очі дивляться. Сповільнила тільки тоді, коли перед нею заманячила брама парку.
Вона присіла на лавку, на ту ж лавку, на якій багато років тому сиділа з Яковом. Намагалася позбирати думки.
«– Ісусику, то якийсь кошмар!»
Дитя в її лоні раптово копнуло. Це повернуло її до реальності. Вона підвела голову. Вдалині, на тлі щільного тисового живоплоту вона помітила якісь ніби обриси чоловічої фігури. Зірвалася на ноги.
– Якове! Яцю! – крикнула, але не почула відповіді. На тлі темно-зеленої стіни не було нікого видно... Вона вже не знала, що в цьому всьому реальне, а що примара. Дитя всередині в ній поворухнулося знову. Якнайреальніше...
Вона не дуже знала, що з собою зробити. Якийсь час блукала безцільно спорожнілими вулицями, вдивляючись в глухі вікна. Десь далеко погавкував пес.
Вона повернулася на станцію. У брудному, обшарпаному, смердючому нікчемною тушкованою капустою, перепаленою олією і якимось іще незрозумілим неприємним запахом буфеті купила склянку чаю і пачку сухариків. Ніч волочилася безконечно. Вона намагалася подрімати і, здається, їй це вдалося, бо коли з-понад недопитого чаю вкотре вона глянула на великий круглий електричний годинник, то його чорні стрілки показували, що вже п’ята ранку.
Вона стерла пальцями рештки сну з повік, випростала кості, що позатікали.
«– Це добре, – подумала. – Це дуже добре, що так рано. Напевно ще ніхто не пішов на роботу».
Рішучим кроком вона рушила до виходу.
І хоча минуло стільки років, вона не забула дороги. Якусь хвильку завагалася, коли опинилася перед дверима сходової клітки, що вела до його помешкання. Вона йшла повільно, дуже повільно, ніби відраховувала сходинки, набагато повільніше, ніж би це повинно було тривати. Але пізніше переламала себе і рішучим рухом натиснула на дзвінок раз, а тоді вдруге і втретє.
Різкий пронизливий звук неприємно завібрував у вухах. Якусь хвилю нічого не відбувалося. Потім з глибини помешкання до вух Маргарити долинув відголос кроків.
Чиясь рука провернула ключ в замку, який дзявкнув двічі, і двері зі скрипом прочинилися. На порозі стояла вже не першої молодості жінка. Найімовірніше цей візит був для неї великою несподіванкою, здивована, вона приглядалася до Маргарити, не розуміючи, чому ця незнайомка будить її так рано.
– Ви в якій справі? – запитала, одночасно позіхаючи.
«– Ах, он як виглядає моя суперниця. Тепер я вже не дивуюся, що Яків для різноманіття прийшов до мене. Старе огидне бабисько. Відьма – подумала Маргарита, разом з тим окидаючи жінку Якова ненависним поглядом, хоча, якщо об’єктивно, то це тамта жінка повинна була б ненавидіти Маргариту, якби знала, ким вона доводилася Якову.
– Ну, я вас слухаю? Про що йдеться? Хто ви і чого хочете так рано?
– Чого я хочу?! Не ваша справа! – відрубала Маргарита нечемно і підвищеним тоном. – Прошу тільки сказати, чи я застала Якова. Мені треба негайно його побачити!
– Кого?!
Тамта, непідробно вражена і здивована швидко заморгала повіками.
– Ну я ж виразно говорю! Прошу покликати Якова!
– Боюся, що це неможливо.
– Ви його не покличете?! – гнівно кинула Маргарита, відчуваючи, як щораз сильніше клубочиться в ній злість, перероджуючись в оскаженіння: дика і непередбачлива. – Ви його не покличете?! То я сама його пошукаю!
Вона відіпхнула жінку і влетіла до передпокою. Але тут на хвилину завагалася, не знаючи, в які двері ввійти тепер.
– Прошу пані! – зізаду долетів до її вух голос господині. – Ви нікого тут, крім мене, не знайдете.
Маргарита повернулася до неї:
– А Яків? Де Яків? Я мушу його побачити!
Жінка заперечливо похитала головою.
– Яків помер, – затнулася на хвильку – ...у листопаді мине десять років, як він помер.
Маргариті потемніло в очах.
– Що?... Що... таке?... – пробурмотала.
– Ну я ж кажу... в листопаді...
Але Маргарита вже не слухала. Бігцем вибігла з помешкання. Вона гнала вулицями куди очі дивляться. Сповільнила тільки тоді, коли перед нею заманячила брама парку.
Вона присіла на лавку, на ту ж лавку, на якій багато років тому сиділа з Яковом. Намагалася позбирати думки.
«– Ісусику, то якийсь кошмар!»
Дитя в її лоні раптово копнуло. Це повернуло її до реальності. Вона підвела голову. Вдалині, на тлі щільного тисового живоплоту вона помітила якісь ніби обриси чоловічої фігури. Зірвалася на ноги.
– Якове! Яцю! – крикнула, але не почула відповіді. На тлі темно-зеленої стіни не було нікого видно... Вона вже не знала, що в цьому всьому реальне, а що примара. Дитя всередині в ній поворухнулося знову. Якнайреальніше...
переклала Люда Бублик
© Copyright by Andrzej Juliusz Sarwa 2017
All Rights Reserved
