Андрій Юлій Сарва
В БІК ВИДНОКРАЮ (1)
оповідки незвичайні
Переклала Люда Бублик
ДОРОГА НА ПЕРЕДМІСТІ
Хай би перед краєм життя я добив до краю бажань!
Гін хвилі по коліна, повен бурдюк води...
Гін хвилі по коліна, повен бурдюк води...
Саді з Ширазу, Ґулістан
Здавалося мені, я бачу тільки заметіль віднеслих форм,
все далі й далі несених вируючим вихором,
як заметіль строкатого листя восени...
все далі й далі несених вируючим вихором,
як заметіль строкатого листя восени...
Кипріян Каміль Норвід: Стигмат
СІРІСТЬ ТА ІМЛА
За вікном крик гайворонів, що здіймаються невеликою громадкою до суцільно сірої стелі хмар. Брудно-жовті стіни сусідньої багатоповерхівки, тавровані прямокутниками мертвих вікон затуляють мені виднокрай.
Гнітючий острах, що виповнює все моє нутро, заглушує все – і гуркіт автомобілів, що проїжджають повз мене, і погавкування далекого пса, і кожне інше почуття, що його хотілося б загніздити в моїх мізках. Кожне…
Намагаюся боротися з ним, але від самого початку знаю, що це не має сенсу. Боротьба заздалегідь приречена на програш. Всюдисущий, всеохопний острах… Навіть коли сню, він підступно вдирається до моїх сновидінь і виїдає душу. Кусник за кусником. Щоночі.
А коли настає черговий сірий та імлистий світанок, він переміщується лише в мені, перепливаючи з черепа до грудей. І навіть сонце не може собі з ним дати ради. Велике, жовте, розпечене сонце...
Насправді воно не має багато спільного з тамтим, що багато років тому лягало мерехтливими цятками на густій мураві, або впадало позолоченою смугою через невелике вікно, а в тій смузі вирували, як шалені, дрібки пороху, які тоді видавалися найдорогоціннішими коштовностями. А може й справді ними були? Може...
Але, зрештою, то вже інша оповідка й інші пізнання. Спогад про часи, коли всеохопний страх інколи поступався місцем. Хоча ненадовго.
За вікном клубочиться туман. Затуляє строгість форм геометричного тіла сусідньої багатоповерхівки. Засновує отвори неживих вікон… Добрий Боже, нехай він заснує все! Адже я й так не бачив виднокраю...
Гнітючий острах, що виповнює все моє нутро, заглушує все – і гуркіт автомобілів, що проїжджають повз мене, і погавкування далекого пса, і кожне інше почуття, що його хотілося б загніздити в моїх мізках. Кожне…
Намагаюся боротися з ним, але від самого початку знаю, що це не має сенсу. Боротьба заздалегідь приречена на програш. Всюдисущий, всеохопний острах… Навіть коли сню, він підступно вдирається до моїх сновидінь і виїдає душу. Кусник за кусником. Щоночі.
А коли настає черговий сірий та імлистий світанок, він переміщується лише в мені, перепливаючи з черепа до грудей. І навіть сонце не може собі з ним дати ради. Велике, жовте, розпечене сонце...
Насправді воно не має багато спільного з тамтим, що багато років тому лягало мерехтливими цятками на густій мураві, або впадало позолоченою смугою через невелике вікно, а в тій смузі вирували, як шалені, дрібки пороху, які тоді видавалися найдорогоціннішими коштовностями. А може й справді ними були? Може...
Але, зрештою, то вже інша оповідка й інші пізнання. Спогад про часи, коли всеохопний страх інколи поступався місцем. Хоча ненадовго.
За вікном клубочиться туман. Затуляє строгість форм геометричного тіла сусідньої багатоповерхівки. Засновує отвори неживих вікон… Добрий Боже, нехай він заснує все! Адже я й так не бачив виднокраю...
МАРГАРИТКИ І КУЛЬБАБА
Прокидаюся поволі, важко. Моя свідомість не хоче виповзати з затишної криївки сну – сну, який ще ніколи не приніс зі собою кошмару. Той надійшов пізніше, набагато пізніше...
Відголос бабциних кроків, яких я б не сплутав із жодним іншим звуком. Запах пареного молока наповнює цілий покій. Вона підходить до мене, коли її кличу. Я знаю, що вона несе зі собою чисту бавовняну ганчірку, просякнуту теплим відваром з рум’янку. Кладе її мені на позліплюваних засохлою копрою повіках.
Ритуал кожного досвітку. Якби не та волога ганчірка, я б не міг розтулити очей. Хворі. Відколи? Відзавжди… від позавчора, донині, до післязавтра, до останнього дня… Якби не та волога ганчірка, я б міг їх розтулити, тільки розриваючи повіки. Це боляче.
Сонце впадає через маленьке віконце, підвіконня якого густо заставлене горщиками рожевих пеларгоній. Тільки рожевих. Жодних інших кольорів. Не знаю, чому бабця вподобала собі цю барву. Крім них ще дебелий аспарагус…
Глиняна долівка підлоги виметена начисто. Тільки стіна за ліжком, хоча не так вже й давно побілена, лущиться, а надгризений морозом і вологістю минулої зими тиньк осипається і кришиться кавальчиками.
На протилежній стіні, на глибоко вбитому цвяхові – стара гасова лампа. У неї злегка задимлене скло, хоча її було вичищено сьогодні вранці.
Сиджу – вбраний у якусь сорочину і короткі сині штанці – зі шлейками навхрест на спині – за тяжким дубовим столом, що займає майже пів покою.
Похапцем гризу скибку сухого хліба, попиваю гарячим молоком. Чи можна їсти щось іншого на сніданок? Ніколи про це не чув...
Бабця замкнула на колодку кістляві, побілені багатьма пластами вапна, що тепер відлущується, вхідні двері. Крива вибоїста лесова дорога, покрита грубими покладами куряви, провадить до недалекої – раптом якихось кілька сотень кроків – справжньої вулиці, з хідниками і проїзною частиною, викладеною гранітною бруківкою.
Хідник пнеться під досить круту і високу гору. З правого боку вулиці тягнеться довгий, дуже довгий мур, збудований з каміння і цегли, а перед ним – на травничку – ряд стрілистих італійських тополь. Ці тополі і цей травничок мають в собі якусь магнітну силу. Вони викликають моє захоплення. Чому? Я не знав того ані тоді, ані не знаю сьогодні. Я не знав, коли вони спиналися стрілистістю молодих крон, що пульсували соками, густо вкритих трикутними темно-зеленими пружними листочками, не знаю й сьогодні, коли майже всі з них померли і тільки нечисленні старенькі, що чимраз ближчі до свого кінця, нагадують тамті, такі далекі дні, коли мені видавалося, що сонце буде завжди світити, квіти пахнути, а птахи співати. Я не розумів, що в кінці кожної дороги стоїть смерть, і коли я ще не скоїв жодного проступку…
Як спокушає цей травничок біля підніжжя височезних дерев… Хотілося б на нього забігти, назривати квітів, від яких аж густо: жовтогарячої кульбаби, що коливається на тендітних, пружних стеблах, позолоченого осоту, бузкових дзвіночків і рожево-білих маргариток.
Але бабця тягне мене за руку. Ми наполегливо йдемо, хоч вона зо два рази зупиняється, щоб відпочити, набрати повні легені повітря.
Ми заходимо в тінистий зеленавий напівморок, що стелиться хідником під звислими стовбурами каштанів і акацій.
Солодкавий запах кремово-білого квіття, що густими і важкими гронами звисає з колючих галузок. Акації пахнуть так сильно, що паморочиться в голові. Я обожнюю акації. Скільки разів відчувається їх п’янкий запах, стільки разів до моєї долоні повертається пам’ять дружнього потиску великої, спрацьованої руки бабці...
І тамтих теплих, розпромінених сонцем передполуденків, коли ми разом вперто долали схил Завихойського узгір’я…
Минаємо поворот. Автомобілі з гуркотом і димом мчать вулицею, але вони не викликають в мене жодних приязних почуттів. Вони мені чужі. Вони не належать до мого світу. Донині...
З тротуару ми звертаємо в вузьку бруковану доріжку, що біжить прямо. Обабіч неї – зеленість. Тільки глибина з трьох боків урамлена сірувато-білими мурами будинків.
Спека тяжко сапає в нерухомому повітрі. Від землі смужиться солодко-терпкий запах літа. І життя. Бабця натискає на клямку масивних, обкутих залізною бляхою і понабиваних міцними залізними цвяхами дверей, почорнілих від старості.
Холод костельного нефу омиває нас живильним струменем. Плями світла лягають на долівку, на сповнений чудових різьблених фігур великий вівтар, що просто палає від золота й срібла. Святий Архангел Михаїл поцілює в Противника, що лежить ниць перед ним. Я не зовсім це розумію...
Плями світла лягають на казальницю, що викликає мій подив, предивно різьблену фігурками тих, що спромоглися доступитися Віковічного Світла. Казальниця спирається на скривлений стовбур яблуні, що проростає з боку святого Бенедикта, зануреного в таємничий сон.
Мене зачаровує смарагдово-морська зелень лав, балюстради, що відділяє вівтар від нефу... Зелень, що владарює серцевиною цієї святині...
Звуки органу відбиваються від склепіння, спливають потоками вздовж стін. Проникають всередину, вливаючись у найпотаємніші закамарки розуму і серця… Я вже не знаю, хто я… Я вже не знаю, де я… Тільки одне-єдине почуття виповнює мене цілковито – почуття буття, якоїсь необмеженої повноти… Я вже не маю ані рук, ані ніг, ані очей. Тільки чисте єство… Аз єсмь… Аз єсмь… Аз єсмь… Орган замовкає. Сильний чоловічий голос піднімається і опадає в цій таємничій, чудовій мелодії латинських слів, яку вже роки і століття тому забули костели...
Відголос бабциних кроків, яких я б не сплутав із жодним іншим звуком. Запах пареного молока наповнює цілий покій. Вона підходить до мене, коли її кличу. Я знаю, що вона несе зі собою чисту бавовняну ганчірку, просякнуту теплим відваром з рум’янку. Кладе її мені на позліплюваних засохлою копрою повіках.
Ритуал кожного досвітку. Якби не та волога ганчірка, я б не міг розтулити очей. Хворі. Відколи? Відзавжди… від позавчора, донині, до післязавтра, до останнього дня… Якби не та волога ганчірка, я б міг їх розтулити, тільки розриваючи повіки. Це боляче.
Сонце впадає через маленьке віконце, підвіконня якого густо заставлене горщиками рожевих пеларгоній. Тільки рожевих. Жодних інших кольорів. Не знаю, чому бабця вподобала собі цю барву. Крім них ще дебелий аспарагус…
Глиняна долівка підлоги виметена начисто. Тільки стіна за ліжком, хоча не так вже й давно побілена, лущиться, а надгризений морозом і вологістю минулої зими тиньк осипається і кришиться кавальчиками.
На протилежній стіні, на глибоко вбитому цвяхові – стара гасова лампа. У неї злегка задимлене скло, хоча її було вичищено сьогодні вранці.
Сиджу – вбраний у якусь сорочину і короткі сині штанці – зі шлейками навхрест на спині – за тяжким дубовим столом, що займає майже пів покою.
Похапцем гризу скибку сухого хліба, попиваю гарячим молоком. Чи можна їсти щось іншого на сніданок? Ніколи про це не чув...
Бабця замкнула на колодку кістляві, побілені багатьма пластами вапна, що тепер відлущується, вхідні двері. Крива вибоїста лесова дорога, покрита грубими покладами куряви, провадить до недалекої – раптом якихось кілька сотень кроків – справжньої вулиці, з хідниками і проїзною частиною, викладеною гранітною бруківкою.
Хідник пнеться під досить круту і високу гору. З правого боку вулиці тягнеться довгий, дуже довгий мур, збудований з каміння і цегли, а перед ним – на травничку – ряд стрілистих італійських тополь. Ці тополі і цей травничок мають в собі якусь магнітну силу. Вони викликають моє захоплення. Чому? Я не знав того ані тоді, ані не знаю сьогодні. Я не знав, коли вони спиналися стрілистістю молодих крон, що пульсували соками, густо вкритих трикутними темно-зеленими пружними листочками, не знаю й сьогодні, коли майже всі з них померли і тільки нечисленні старенькі, що чимраз ближчі до свого кінця, нагадують тамті, такі далекі дні, коли мені видавалося, що сонце буде завжди світити, квіти пахнути, а птахи співати. Я не розумів, що в кінці кожної дороги стоїть смерть, і коли я ще не скоїв жодного проступку…
Як спокушає цей травничок біля підніжжя височезних дерев… Хотілося б на нього забігти, назривати квітів, від яких аж густо: жовтогарячої кульбаби, що коливається на тендітних, пружних стеблах, позолоченого осоту, бузкових дзвіночків і рожево-білих маргариток.
Але бабця тягне мене за руку. Ми наполегливо йдемо, хоч вона зо два рази зупиняється, щоб відпочити, набрати повні легені повітря.
Ми заходимо в тінистий зеленавий напівморок, що стелиться хідником під звислими стовбурами каштанів і акацій.
Солодкавий запах кремово-білого квіття, що густими і важкими гронами звисає з колючих галузок. Акації пахнуть так сильно, що паморочиться в голові. Я обожнюю акації. Скільки разів відчувається їх п’янкий запах, стільки разів до моєї долоні повертається пам’ять дружнього потиску великої, спрацьованої руки бабці...
І тамтих теплих, розпромінених сонцем передполуденків, коли ми разом вперто долали схил Завихойського узгір’я…
Минаємо поворот. Автомобілі з гуркотом і димом мчать вулицею, але вони не викликають в мене жодних приязних почуттів. Вони мені чужі. Вони не належать до мого світу. Донині...
З тротуару ми звертаємо в вузьку бруковану доріжку, що біжить прямо. Обабіч неї – зеленість. Тільки глибина з трьох боків урамлена сірувато-білими мурами будинків.
Спека тяжко сапає в нерухомому повітрі. Від землі смужиться солодко-терпкий запах літа. І життя. Бабця натискає на клямку масивних, обкутих залізною бляхою і понабиваних міцними залізними цвяхами дверей, почорнілих від старості.
Холод костельного нефу омиває нас живильним струменем. Плями світла лягають на долівку, на сповнений чудових різьблених фігур великий вівтар, що просто палає від золота й срібла. Святий Архангел Михаїл поцілює в Противника, що лежить ниць перед ним. Я не зовсім це розумію...
Плями світла лягають на казальницю, що викликає мій подив, предивно різьблену фігурками тих, що спромоглися доступитися Віковічного Світла. Казальниця спирається на скривлений стовбур яблуні, що проростає з боку святого Бенедикта, зануреного в таємничий сон.
Мене зачаровує смарагдово-морська зелень лав, балюстради, що відділяє вівтар від нефу... Зелень, що владарює серцевиною цієї святині...
Звуки органу відбиваються від склепіння, спливають потоками вздовж стін. Проникають всередину, вливаючись у найпотаємніші закамарки розуму і серця… Я вже не знаю, хто я… Я вже не знаю, де я… Тільки одне-єдине почуття виповнює мене цілковито – почуття буття, якоїсь необмеженої повноти… Я вже не маю ані рук, ані ніг, ані очей. Тільки чисте єство… Аз єсмь… Аз єсмь… Аз єсмь… Орган замовкає. Сильний чоловічий голос піднімається і опадає в цій таємничій, чудовій мелодії латинських слів, яку вже роки і століття тому забули костели...
„– Te igitur clementissime Pater... Memento, Domine, famulorum famularumque tuarum... Hoc est enim Corpus meum... Hic est enim calix Sanguinis mei... Libera nos, quaesumus, Domine...”
Пружком пюпітру лави, відполірованої сотнями і десятками сотень рук, що спиралися на нього, мандрує жовтява мурашка. Працьовито перебирає ніжками. Інколи зупиняється, часом пробує звернути вбік, але врешті-решт повертається на прокладену раніше (Ким? Чим?) стежку.
Нас огортає тиша. Ієрей давно вже зник у темному прямокутнику дверей до захристії. Лави спорожніли. Тільки ми двоє стирчимо в холодному – розсвітленому смугами сонця, що впадають через високі вікна, – нефі.
Бабця працьовито перебирає пальцями зернятка вервиці. Безголосно рухає устами.
А потім ми знову виходимо на вулицю. Жарінь ллється з неба, що блакитніє понад нашими головами.
Невеликі білі будки, що стримлять непорушно на рогах вулиць, спокушують і дурманять обіцянкою смачного, освіжаючого, зимного, що аж зуби зводить, морозива. Але я не їстиму його… Бабця не має грошей… Сьогодні будній день, а не неділя, коли моя мама дає їй злотого на офіру в костелі. Інколи бабця, вдаючи сама перед собою, що не чинить нічого негідного, ділить того злотого на два 50-грішники і за одного з них купує мені вимріяне, найменше з можливих, яке тільки можна купити, морозиво. Але це буває рідко. Може двічі за літо… Бабця не може занадто часто відбирати в Пана Бога те, що йому належиться… І я це розумію.
Нас огортає тиша. Ієрей давно вже зник у темному прямокутнику дверей до захристії. Лави спорожніли. Тільки ми двоє стирчимо в холодному – розсвітленому смугами сонця, що впадають через високі вікна, – нефі.
Бабця працьовито перебирає пальцями зернятка вервиці. Безголосно рухає устами.
А потім ми знову виходимо на вулицю. Жарінь ллється з неба, що блакитніє понад нашими головами.
Невеликі білі будки, що стримлять непорушно на рогах вулиць, спокушують і дурманять обіцянкою смачного, освіжаючого, зимного, що аж зуби зводить, морозива. Але я не їстиму його… Бабця не має грошей… Сьогодні будній день, а не неділя, коли моя мама дає їй злотого на офіру в костелі. Інколи бабця, вдаючи сама перед собою, що не чинить нічого негідного, ділить того злотого на два 50-грішники і за одного з них купує мені вимріяне, найменше з можливих, яке тільки можна купити, морозиво. Але це буває рідко. Може двічі за літо… Бабця не може занадто часто відбирати в Пана Бога те, що йому належиться… І я це розумію.
ПАХОЩІ ЧЕБРЕЦЮ
Врешті я скинув незручні ремінні сандалики. Під босими стопами я відчуваю дрібненьку, оксамитову на дотик куряву. Не дуже глибоким сточищем, легкі схили якого поросли травою і зіллям, я йду туди, де найбільше люблю бувати: в самотину літніх піль. Ще здалеку до мене долітає турботливий голос бабці:
– Тільки важай, щоби скло не залізло тобі в ногу!
Але я не мушу пильнуватися. Інстинкт позаминулих поколінь, що сидить у кожному волоконці моїх м’язів і нервів, так керує моїми стопами, що вони безпомилково оминають все, що могло би їх скалічити...
– Тільки важай, щоби скло не залізло тобі в ногу!
Але я не мушу пильнуватися. Інстинкт позаминулих поколінь, що сидить у кожному волоконці моїх м’язів і нервів, так керує моїми стопами, що вони безпомилково оминають все, що могло би їх скалічити...
* * *
На самій середині дороги, якраз переді мною присів пречудовий метелик. Його барвисті крильця спокушають, щоб їх схопити. Рука простягається сама собою… Кінчиками пальців я торкаюся цього дива… Але на жаль, метелик зривається до лету і за мить я бачу лише темну цятку, що різко виділяється на тлі бездоганної лазурі небесного сволоку.
Поля... Таємничий спокій піль... Я не знаю чому, але тепер, через роки, коли примружу повіки і викличу їхній образ, він завжди з’явиться мені однаковим.
Розколисані лани вже збілілого збіжжя, що достигає, і його солодко-терпкий, ледве вловний запах...
Але ж я витоптував стежини серед нього і тоді, коли земля обсохла після весняних розтопів, і тоді, коли на лагідних схилах навколишніх пагорбів спиналися копички вижатої соломи, і навіть тоді, коли аж до виднокраю простягалися сумні стернища. Врешті-решт і тоді, коли цілий світ, закутаний в непорочну білизну снігу, що іскриться на сонці, відпочивав…
Жовті жаб’ячки, блідо-бузкові плеса трав’янистих стоків узгір’їв, густо порослі чебрецем. Дика груша на межі. Жайворонок, що захлинається співом, піяння далеких півнів, тихе погавкування пса. Усе це тільки підкреслене тишею, яку я насичував своїми острахами і радощами… І мріями.
На крутому схилі лесового узбіччя, на брилі скам’янілої глини, що стирчить з нього, принишкла зелена струнка ящірка з брунатною доріжкою вздовж хребта. Я не боюся її. Бо знаю, що нічого поганого з її боку мені не загрожує.
Багряні голівки диких гвоздик, які випинаються понад густою травою, що злегка колихається на вітрі. Поряд із ними – пружні галузки жовтого звіробою.
У повітрі тремтять міцні, пряні пахощі чебрецю, розігрітої землі, спокою…
Поля... Таємничий спокій піль... Я не знаю чому, але тепер, через роки, коли примружу повіки і викличу їхній образ, він завжди з’явиться мені однаковим.
Розколисані лани вже збілілого збіжжя, що достигає, і його солодко-терпкий, ледве вловний запах...
Але ж я витоптував стежини серед нього і тоді, коли земля обсохла після весняних розтопів, і тоді, коли на лагідних схилах навколишніх пагорбів спиналися копички вижатої соломи, і навіть тоді, коли аж до виднокраю простягалися сумні стернища. Врешті-решт і тоді, коли цілий світ, закутаний в непорочну білизну снігу, що іскриться на сонці, відпочивав…
Жовті жаб’ячки, блідо-бузкові плеса трав’янистих стоків узгір’їв, густо порослі чебрецем. Дика груша на межі. Жайворонок, що захлинається співом, піяння далеких півнів, тихе погавкування пса. Усе це тільки підкреслене тишею, яку я насичував своїми острахами і радощами… І мріями.
На крутому схилі лесового узбіччя, на брилі скам’янілої глини, що стирчить з нього, принишкла зелена струнка ящірка з брунатною доріжкою вздовж хребта. Я не боюся її. Бо знаю, що нічого поганого з її боку мені не загрожує.
Багряні голівки диких гвоздик, які випинаються понад густою травою, що злегка колихається на вітрі. Поряд із ними – пружні галузки жовтого звіробою.
У повітрі тремтять міцні, пряні пахощі чебрецю, розігрітої землі, спокою…
ДОВКРУГИ МУРИ
Мене вбрали в синє (мені здається, що дуже елегантне) «шкільне» вбрання. Який же ідіот вигадав цю «шкільну» форму? І емблеми, які мусять бути пришиті до рукавів?
Але не це найважливіше.
Ми стоїмо в шеренгах на шкільному спортивному майданчику. Я вдивляюся в призму коксу, що стовбичить просто переді мною. Де мої поля, де метелики, де дикі багряні гвоздики?
Якийсь старший чоловік (потім я довідуюся, що це директор школи – ох, як же я тоді його люто ненавидів, хоча тепер вже знаю, що він був доброю людиною, говорить щось до нас, розказує про якісь обов’язки... Про які обов’язки? Адже я пам’ятаю, що бабця говорила мені тільки про одне – що я маю бути святий. І що ніщо інше не важливе!!! Не розумієте того?!
Навіщо я тут стою? Навіщо стоять інші?
Вже не стоїмо. Погруповані по класах ми заходимо до школи. Наш клас смердить чорним мастилом, яким вималювана дерев’яна підлога. Кошмарні, тверді лави, каламарі...
Споглядаю через вікно. Вітер колихає кронами беріз... Тільки ці берези мені близькі.
Але не це найважливіше.
Ми стоїмо в шеренгах на шкільному спортивному майданчику. Я вдивляюся в призму коксу, що стовбичить просто переді мною. Де мої поля, де метелики, де дикі багряні гвоздики?
Якийсь старший чоловік (потім я довідуюся, що це директор школи – ох, як же я тоді його люто ненавидів, хоча тепер вже знаю, що він був доброю людиною, говорить щось до нас, розказує про якісь обов’язки... Про які обов’язки? Адже я пам’ятаю, що бабця говорила мені тільки про одне – що я маю бути святий. І що ніщо інше не важливе!!! Не розумієте того?!
Навіщо я тут стою? Навіщо стоять інші?
Вже не стоїмо. Погруповані по класах ми заходимо до школи. Наш клас смердить чорним мастилом, яким вималювана дерев’яна підлога. Кошмарні, тверді лави, каламарі...
Споглядаю через вікно. Вітер колихає кронами беріз... Тільки ці берези мені близькі.
* * *
Час скапує крапля за краплею. Христе! Як довго ще?!!! В Одинадцятирічці нас навчають вечорами. За вікном сутінки. «Класна дама» запалює електричну жарівку.
Я вже не горджуся картонним ранцем, який – до того як перший раз піти з ним до школи – я закладав на плечі і лазив з ним по курявій халупчанській дорозі. Видавалося мені, що я вже доросла, справжня людина.
Ех! Як же швидко в школі мені вибили це з голови!
Там мені заборонили бути людиною, а переробили на учня.
Дощ бубонить по бляшаному підвіконню. Надворі вже цілком темно. Останній дзвінок. Час іти додому. Я боюся. Тому мандрую попід вікном, у якому повно світла. За його заґратованою шибою є моя мати. Вона працює. Мені зимно, я голодний і хотів би вже бути вдома. Я кличу її щосили:
– Мамо! Мамо! Мамо!
Чекаю. Вікно надалі замкнене.
– Мамо! Мамо! Мааамооо!!!
Вікно повільно розчиняється:
– Почекай, синочку, вже недовго. Я вже закінчую.
Вікно зачиняється. Чекаю. Час скапує крапля за краплею. Минає година, півтори. Нарешті вона є. Моя добра, кохана мама. Питається, що було у школі. А що ж могло бути? Черговий день переробляння людини на учня... Ми заходимо в нашу «вулицю», болото липне до черевиків. Болото, всюди болото...
Заходимо до будинку. Бабця перебирає зернятка вервиці. Споглядає на мене милосердно, але нічого не каже. Батько вже спить. Мама зараз і мене покладе до ліжка. До старого дубового ліжка.
Коли я з’їв свою порцію картопляної зупи і лежу прикритий по шию периною, мама гасить жарівку і запалює свічку (щоб не заваджати батькові). Вона відкриває книжку і впівголоса читає. Навіщо? Я ж навчився читати, коли мені було зо три роки. Очі склеюються до сну, але я – попри втому – не дозволяю їй заснути. Бо книжка – то інший світ, хоч і нереальний, але ж не такий вже жорстокий, як той, у якому наказано мені жити. У цьому нереальному світі книжок метелики надалі пориваються до лету, і ящірка вигрівається на сонці. Тільки навіщо стільки смерті? Забиті рицарі лежать покотом. Щоправда, вони вже не мучаться, але їхні діти?...
Пізніше прийде час, коли я буду читати про те, як було зраджено Робін Гуда – лорда Роберта. І буду плакати. А ще пізніше прийде час, коли читаючи про те, як було зраджено Робін Гуда, зайдеться хлипати моя мала донечка...
Я не знаю, чи Робін Гуд колись жив, але це не важливо. Помолися, донечко, за його душу. Помолімося разом. Помолімося за всіх обдурених, зраджених, убитих...
Я вже не горджуся картонним ранцем, який – до того як перший раз піти з ним до школи – я закладав на плечі і лазив з ним по курявій халупчанській дорозі. Видавалося мені, що я вже доросла, справжня людина.
Ех! Як же швидко в школі мені вибили це з голови!
Там мені заборонили бути людиною, а переробили на учня.
Дощ бубонить по бляшаному підвіконню. Надворі вже цілком темно. Останній дзвінок. Час іти додому. Я боюся. Тому мандрую попід вікном, у якому повно світла. За його заґратованою шибою є моя мати. Вона працює. Мені зимно, я голодний і хотів би вже бути вдома. Я кличу її щосили:
– Мамо! Мамо! Мамо!
Чекаю. Вікно надалі замкнене.
– Мамо! Мамо! Мааамооо!!!
Вікно повільно розчиняється:
– Почекай, синочку, вже недовго. Я вже закінчую.
Вікно зачиняється. Чекаю. Час скапує крапля за краплею. Минає година, півтори. Нарешті вона є. Моя добра, кохана мама. Питається, що було у школі. А що ж могло бути? Черговий день переробляння людини на учня... Ми заходимо в нашу «вулицю», болото липне до черевиків. Болото, всюди болото...
Заходимо до будинку. Бабця перебирає зернятка вервиці. Споглядає на мене милосердно, але нічого не каже. Батько вже спить. Мама зараз і мене покладе до ліжка. До старого дубового ліжка.
Коли я з’їв свою порцію картопляної зупи і лежу прикритий по шию периною, мама гасить жарівку і запалює свічку (щоб не заваджати батькові). Вона відкриває книжку і впівголоса читає. Навіщо? Я ж навчився читати, коли мені було зо три роки. Очі склеюються до сну, але я – попри втому – не дозволяю їй заснути. Бо книжка – то інший світ, хоч і нереальний, але ж не такий вже жорстокий, як той, у якому наказано мені жити. У цьому нереальному світі книжок метелики надалі пориваються до лету, і ящірка вигрівається на сонці. Тільки навіщо стільки смерті? Забиті рицарі лежать покотом. Щоправда, вони вже не мучаться, але їхні діти?...
Пізніше прийде час, коли я буду читати про те, як було зраджено Робін Гуда – лорда Роберта. І буду плакати. А ще пізніше прийде час, коли читаючи про те, як було зраджено Робін Гуда, зайдеться хлипати моя мала донечка...
Я не знаю, чи Робін Гуд колись жив, але це не важливо. Помолися, донечко, за його душу. Помолімося разом. Помолімося за всіх обдурених, зраджених, убитих...
„Вічний упокій дай їм, Боже…”
Притулися, донечко, до мене, притулися міцно. Ти ще не знаєш, що я ніколи не зможу тебе захистити, що ти сама повинна будеш вистояти проти світу, який, хоч і прекрасний, але зовсім тебе не кохає. Засни довірлива і переконана, що при мені тобі не станеться нічого поганого. Добре і так... добре і так...
Спи, донечко... Спіть, донечки... Ви такі різні, але ж я кохаю вас однаково...
Чи це справедливо, що і ви мусите пройти ту ж дорогу, заплутану стежку, якою я мандрую і мандрую?
Але немає іншої дороги! Тільки оця, одним-єдина...
Може вам вдасться її випрямити?
Хоча ви такі манісінькі, і стільки у вас довіри, ви вже стали на неї.
Ще про це не знаєте, ще вам здається, що я всесильний. Хай би так було якнайдовше...
Заснули.
Завтра встане новий день...
Спи, донечко... Спіть, донечки... Ви такі різні, але ж я кохаю вас однаково...
Чи це справедливо, що і ви мусите пройти ту ж дорогу, заплутану стежку, якою я мандрую і мандрую?
Але немає іншої дороги! Тільки оця, одним-єдина...
Може вам вдасться її випрямити?
Хоча ви такі манісінькі, і стільки у вас довіри, ви вже стали на неї.
Ще про це не знаєте, ще вам здається, що я всесильний. Хай би так було якнайдовше...
Заснули.
Завтра встане новий день...
ВОСКРЕСІННЯ
Тільки чи твоє, тільки чи моє?
Біля гробу Ісуса Христа ставимо квіти. Кали, лише кали. Білі і пахнючі. Великі і важкі горщики, в яких ростуть делікатні рослини, носимо з сусідньої вулиці. Ніби й недалеко, але треба багато зусиль і часу.
Помалу постає гріб. У центрі лежить фігура Замученого. На долівці свічки...
Ще не миготять пломінці, ще ні...
Відкривають Голову, Руки, Ноги – дотепер прикриті фіалковою тканиною.
– Глянь, із пробитого боку все ще точиться кров. Не бачиш? Як можеш не бачити того? Поклоняючись розп’яттю, ти поцілував тільки ноги Замученого? Ти не дивився на нього? Тільки поцілував ноги і відійшов? Ти хотів вирватися з натовпу? Ну ніби й так, за тобою була сила-силенна людей. Кожен хотів поцілувати ці ноги. Я розумію. Нема часу, його завжди бракує, щоб хоч оком кинути на щось більше, ніж тільки на те, на що мусиш. То чому ти пішов поцілувати ті ноги? Ти ж не мусив. Інші також ішли? Ну то й що? Не випадало самому залишитися в бабинці? Ах! Розумію! Це тому ти долучився до решти?
І так долучатимешся завтра, післязавтра і ще пізніше. І це також розумію, що тобі буде Його шкода, що тобі буде сумно через Нього, але завжди ти будеш тільки тим, хто йде, бо не випадає інакше.
З цього приводу спочатку, можливо, тобі буде соромно перед самим собою, але врешті-решт ти звикнеш... Неправда! Ніколи ти не звикнеш! І врешті-решт прийде такий момент, що ти помітиш ту Кров, яка все ще точиться з Ран...
Чи це буде твоє воскресіння? Чи тому, що помітив липкі червоні краплинки, цим самим ти став іншою людиною? Гадаю, саме так ти мислитимеш, не допускаючи до себе правди. Бо правда болить. Подібно як кохання. Не можна їх прийняти тільки частково, а частково відкинути. І тому ти йтимеш і йтимеш у натовпі... Не знаючи, куди прямуєш, мріючи про те, щоби йти поряд із Ним...
Насправді цей великий натовп не знає, про що в цьому всьому йдеться. Тільки окремі особи… Так як ти?...
Тимчасом він стікає кров’ю. О! Глянь! Ця болісна судома, що промайнула по Його Обличчю. Ти не помітив? Дивився в той момент в інший бік? Ну що ж, буває. Врешті-решт, ніхто не змушує тебе, щоб ти невпинно спостерігав за Ним. Я бачив. Але що з того, якщо у великому натовпі ми завжди йдемо поряд один з одним. Плече в плече… Але як страшно далеко від Нього!...
То що? Не буде воскресіння?
Ні, це не так... Не так...
Звичайно, буде, тільки чого ми можемо від нього сподіватися?
Чи вдасться нам вирівняти стежку?
Біля гробу Ісуса Христа ставимо квіти. Кали, лише кали. Білі і пахнючі. Великі і важкі горщики, в яких ростуть делікатні рослини, носимо з сусідньої вулиці. Ніби й недалеко, але треба багато зусиль і часу.
Помалу постає гріб. У центрі лежить фігура Замученого. На долівці свічки...
Ще не миготять пломінці, ще ні...
«– Ось Дерево Хреста, на якому повис Збавитель світу...».
Відкривають Голову, Руки, Ноги – дотепер прикриті фіалковою тканиною.
– Глянь, із пробитого боку все ще точиться кров. Не бачиш? Як можеш не бачити того? Поклоняючись розп’яттю, ти поцілував тільки ноги Замученого? Ти не дивився на нього? Тільки поцілував ноги і відійшов? Ти хотів вирватися з натовпу? Ну ніби й так, за тобою була сила-силенна людей. Кожен хотів поцілувати ці ноги. Я розумію. Нема часу, його завжди бракує, щоб хоч оком кинути на щось більше, ніж тільки на те, на що мусиш. То чому ти пішов поцілувати ті ноги? Ти ж не мусив. Інші також ішли? Ну то й що? Не випадало самому залишитися в бабинці? Ах! Розумію! Це тому ти долучився до решти?
І так долучатимешся завтра, післязавтра і ще пізніше. І це також розумію, що тобі буде Його шкода, що тобі буде сумно через Нього, але завжди ти будеш тільки тим, хто йде, бо не випадає інакше.
З цього приводу спочатку, можливо, тобі буде соромно перед самим собою, але врешті-решт ти звикнеш... Неправда! Ніколи ти не звикнеш! І врешті-решт прийде такий момент, що ти помітиш ту Кров, яка все ще точиться з Ран...
Чи це буде твоє воскресіння? Чи тому, що помітив липкі червоні краплинки, цим самим ти став іншою людиною? Гадаю, саме так ти мислитимеш, не допускаючи до себе правди. Бо правда болить. Подібно як кохання. Не можна їх прийняти тільки частково, а частково відкинути. І тому ти йтимеш і йтимеш у натовпі... Не знаючи, куди прямуєш, мріючи про те, щоби йти поряд із Ним...
Насправді цей великий натовп не знає, про що в цьому всьому йдеться. Тільки окремі особи… Так як ти?...
Тимчасом він стікає кров’ю. О! Глянь! Ця болісна судома, що промайнула по Його Обличчю. Ти не помітив? Дивився в той момент в інший бік? Ну що ж, буває. Врешті-решт, ніхто не змушує тебе, щоб ти невпинно спостерігав за Ним. Я бачив. Але що з того, якщо у великому натовпі ми завжди йдемо поряд один з одним. Плече в плече… Але як страшно далеко від Нього!...
То що? Не буде воскресіння?
Ні, це не так... Не так...
Звичайно, буде, тільки чого ми можемо від нього сподіватися?
Чи вдасться нам вирівняти стежку?
НОВИЙ ДЕНЬ...
Пора. Сонце високо. Пахне свіже сіно. Труп батька зсувається на мене (зимний дотик стужавілого обличчя), коли вкладаю його в труні...
Жодного метелика... Чебрець не пахне... Повирубували тополі...
Вже сутінки. За вікном розмиті, з нечіткими обрисами геометричні тіла багатоповерхівок. То тут то там жовтявий полиск світла розсвітлює прямокутники вікон. Якийсь пес зіщулений лежить на травнику, попри те, що інші пси бігають, погавкуючи раз-по-раз. Його лихоманить. Я зіщулений і мене лихоманить?...
Дорога, одна і та ж дорога постійно переді мною. І я надалі не знаю, куди вона мене приведе. Мовиш:
«– Вернися назад...».
Але чи пробував ти повернутися назад, коли за тобою імла така густа, що не бачиш на пів кроку, а перед тобою порівняно чисто, попри те, що хмари щільно заснували ціле небо? І дорога тільки трохи розм’якла після нерясного дощу? Трохи болота липне до черевиків, але то нічого, то нічого. Важливо, що ти йдеш, хоч і не знаєш куди. Просто йдеш. Ідеш...
Жодного метелика... Чебрець не пахне... Повирубували тополі...
Вже сутінки. За вікном розмиті, з нечіткими обрисами геометричні тіла багатоповерхівок. То тут то там жовтявий полиск світла розсвітлює прямокутники вікон. Якийсь пес зіщулений лежить на травнику, попри те, що інші пси бігають, погавкуючи раз-по-раз. Його лихоманить. Я зіщулений і мене лихоманить?...
Дорога, одна і та ж дорога постійно переді мною. І я надалі не знаю, куди вона мене приведе. Мовиш:
«– Вернися назад...».
Але чи пробував ти повернутися назад, коли за тобою імла така густа, що не бачиш на пів кроку, а перед тобою порівняно чисто, попри те, що хмари щільно заснували ціле небо? І дорога тільки трохи розм’якла після нерясного дощу? Трохи болота липне до черевиків, але то нічого, то нічого. Важливо, що ти йдеш, хоч і не знаєш куди. Просто йдеш. Ідеш...
переклала Люда Бублик
© Copyright by Andrzej Juliusz Sarwa 2017
All Rights Reserved
All Rights Reserved
