Андрій Юлій Сарва
ПРО МАРНÓТУ ЦЬОГО СВІТУ І СИНІВСЬКИЙ ПОСЛУХ
переклала Люда Бублик
Старий дідич лежав на великому ложі. Воскове обличчя і загострені риси свідчили, що небагато миттєвостей життя йому залишилося. Раз-по-раз він переставав дихати, ніби якийсь страшенний тягар привалював його груди.
– Отож, це вже кінець, мій друже, – озвався дідич до слуги, що стояв в узголів’ї і обтирав сльози полою каптана.
– Багацько ми з тобою разом пережили. Ой, багацько! Багато миль ми промандрували і тяжко напрацювалися, – продовжував він. – Але тепер доведеться нам розлучитися. Важко мені буде тебе залишити самого на непевність, а може й поневіряння.
– Але ж мій ясний пане! Ви ще видужаєте! Ми ще разом пополюємо на зайців чи куріпок! – із вдаваною веселістю закричав слуга.
– Не плети невідь чого, як це роблять медики, вмовляючи конаючому, що він скоро танцюватиме на весіллі! Я ж бачу, що смерть – костомаха вже стоїть біля узніжжя ложа і скривленим пальцем до мене киває.
Ридма заридав слуга, чуючи ці слова.
– Перестань, старий, перестань, мій друже, – озвався дідич. – Ну чим же плач допоможе? Кожному з нас смерть писана. І тебе також не омине. Я її не боюся, о ні! Вже достатньо літ прожив. Гірко вимучився і мрію вже відпочити після цієї спеки. Лише з двох причин тяжко мені буде перейти на тамтой бік.
– Які ж то причини? – зацікавився слуга.
– Перша така, що, якщо я своєму синові – єдиному спадкоємцеві – залишу все, що протягом стількох років непосильною працею, ощадливістю і обережністю нагромадив, то йому може від добробуту в голові помакітритися. Почне гуляти, направо і наліво грішми шастати, словом, розтринькає маєток, доведе себе до нужди і життя своє змарнує. O! Як би я заспокоївся, якби я знав, що він чесною працею на власне – а в майбутньому, може, і на своєї родини – життя зароблятиме.
– Це одна турбота, – сказав слуга. – А яка ж друга?
– Друга стосується тебе. Твоє майбутньої долі, коли станеш старим грибом і на кусник хліба заробити не зможеш, і ніхто над стариганом не змилосердиться. Боюся, щоб ти голоду не зазнав восени свого буття, а може ще гірше – щоб не залишився без даху над головою.
– Про мене не турбуйтеся, пане, бо я незадовго вас наздожену, – відказав слуга. – Та й про сина свого також не треба бідкатися. То добрий хлопець. Поштиве серце має і характер добрий. Та й не лінивий, за це ручуся!
– Заклич його до мене, бо погляд мій туманиться, а я би хотів ще раз його побачити і до серця притиснути.
Коли юнак переступив поріг батьківського покою і наблизився до ложа, старець довго не обзивався взагалі, а лише з любов’ю вдивлявся в обличчя того, що був кров’ю з крови і плоттю з плоти.
А потім, кивнувши, щоб син нахилився над ним, пригорнув його до грудей, гаряче поцілував і обтираючи верхом долоні сльози, що накотилися йому на очі, промовив:
– Сину мій, опоро старости, тобою єдиним обдарувала мене моя жона, твоя матір небіжчиця, – він раптом замовк, бо сперло дихання в грудях, а піт рясно вкрив чоло. Коли він трохи перевів дух, то продовжив:
– Ти мусиш знати, що після моєї смерти залишиться величезний маєток. У склепінчастому льосі, вимуруваному з польового шпальту, знайдеш чималу залізну скриньку, виповнену монетами зі щирого золота. Є там гроші і наші, і німецькі, і з недалекого московського краю, але знайдеш там і такі, що походять з далеких країв: луїдори, скудо, дублони, цехіни... В іншій скриньці я зібрав прекрасні ювелірні вироби. Каблучки, брошки, ланцюжки і багато іншого. Наш замок, прекрасно обставлений, наповнений дорогоцінними килимами з Персії, Туреччини і Аравії, з Бухари і Самарканда, мало чим поступається резиденціям найбагатших магнатів королівства.
Він знову замовк, хлипаючи повітря широко відкритими вустами, а коли минув добрячий шмат часу, продовжив:
– Усе це, все добро, золото, срібло, дорогоцінне каміння, меблі, килими, дорогоцінні хутра, коні, худоба і земля – усе це я здобув тяжкою працею, запеклою боротьбою зі злиднями щоденного життя. Не один раз я кидав виклик долі. Не один раз сувора доля кидала мене на коліна. Бувало, що мене охоплювали великі сумніви, чи коли-небудь я її переможу, але я не припиняв своїх зусиль.
– Тепер, коли я відійду до кращого світу, все, що було моїм, стане твоєю власністю. Така закономірність життя. Натомість, що ти зробиш з цим маєтком, то вже не моя справа. Можеш використовувати його, аж доки не вичерпається, або доки тобі вистачить сил і здоров’я. Але пам’ятай, що золото і срібло, каміння, килими, меблі, поля, пасовища, замок, худоба і стада породистих псів – усе це всього-на-всього марнóта цього світу. Пух, порох і ницість. Роззирнися, сину, навколо, – продовжував він. – Роззирнися уважно, глянь, скільки злиднів, терпіння і нещасть! Не гордися і не будь пихатим лише через те, що ти народився в замку, а не в курній хаті, і що ти спав на шовках, шитих золотом, а не на жмутку соломи. Подумай про вбогих, яким часто шлунок присихає до хребта, дружини яких працюють так тяжко, що втрачають свою жіночність перш ніж постаріють, а їхні діти схожі більше на переляканих тваринок, ніж на людські істоти.
Син, чуючи батькові слова, захлипав, охоплений жалем, припав до рук вітця, обхопив їх своїми долонями і, осипаючи поцілунками, промовив:
– Навіщо мені маєток, якщо я тебе втрачу? Не потрібне мені золото ані срібло, ані чистокровні скакуни, а найменше зі всього цей замок, що своїми стрімкими вежами зноситься понад околицею.
– Чи маю це розуміти так, що ти зрікаєшся свого спадку? – запитав умираючий.
– Не інакше, саме так. Я не хочу нічого! Нічого!
– Обдумай це, сину, ще раз. Обдумай добре!
– Я вже обдумав, – відповів юнак. – І мені цілковито вистачить голови на в’язах для думання і рук до роботи.
Тоді старий дідич наказ перенести себе разом із ложем до однієї з хат у селі, а опинившись там, промовив до сина:
– А тепер уважно дивися в вікно.
Ледь промовив він ці слова, як раптом страшенний гук здвигнув повітря. Земля задрижала, хмари диму і куряви затьмарили сонячний блиск, а на місці, де до цього часу гордо стреміли замкові мури, вежі, брами і шпилі, видніла лише руїна, по якій де-не-де, ласуючи потрощеними балками і дошками зі стель, повзали пломені вогню.
– А тепер прощавайте, – проказав дідич до сина і старого слуги, й віддав духа.
Довго юнак стояв, мов закам’янілий, не мігши збагнути, навіщо батько наказав в останню хвилину свого буття зруйнувати все те, що такою тяжкою працею зводив, і чим дуже гордився.
Довго юнак плакав за своїм вітцем, що довгі літа був йому і за батька, і за матір.
– Не плачте, паничу, – потішав його старий слуга, якого колишній пан обдаровував честю бути його приятелем. – Не плачте. Час лікує всі рани, навіть найтяжчі. Тож і вашу залікує. Як не тепер, то за місяць, а чи за рік. Якщо захочете, то я ніколи вас не покину. Пораджу, підкажу, допоможу, якщо буде треба. Я ж вас, паничу, випестував на власних колінах і вважаю своїм сином.
– Дякую тобі, старий, стократно дякую. Ти не зазнаєш при мені біди, завжди матимеш дах над головою і повний шлунок. Але зараз час подумати про похорон.
А коли вже похоронні урочистості добігли кінця, брили жовтої землі, гупаючи об віко, почали падати на труну, щоб її якнайскоріше прикрити. Коли грабар робив кіпчик землі над простою могилою, – бо старий пан не хотів спочивати в камінному гробівці, – його син скликав ціле село на церковний май дан.
А коли зібралися всі: хлопи, баби і дітваки, озвався до них такими словами:
– Ви напевно всі знаєте, що мій батько небіжчик залишив велетенський маєток. Я б міг користати з нього – до кінця життя горя не знати, їсти, пити і гуляти. Та й то не знаю, чи зміг би все потратити…
Шепіт здивування пробіг над зібраним натовпом.
– Але я, – продовжував молодий пан – вирішив інакше. Чи то я не маю здорових рук? Чи, може. Не маю голови на в’язах? Чи бракує мені відваги? Уяви? Витривалости? Ось послухайте, що я вирішив зробити зі своєю спадщиною. Все, що тільки маю, все пороздаю поміж вами! Собі не залишу нічого, крім того, що маю на хребті і кілька дукатів, щоб у перші тижні не вмирав з голоду.
Крик великий зчинився понад громадою селянства. Не було кінця схвальним вигукам і захопленню. Не було кінця благословенням. І така радість запанувала посеред зібраних, що лише для того, щоб тільки побачити таке видовище, варто було б роздати серед убогих не один маєток, а навіть більше.
Молодий пан, залишивши гроші і все рухоме майно парохові, і зобов’язавши його все це справедливо розділити між потребуючими, взявши коцюбу в руки, з вірним старим слугою поряд пішки вирушив до столиці.
І хоча попервах шляхта, довідавшись про великодушний жест юнака, взяла його на язики, насміхаючись із нього немилосердно, ба більше, навіть приймаючи його за ідіота, все ж таки пізніше, бачачи, що він має рацію, доброту, працьовитість і скромність, змінила думку!
Натомість Його Величність король – вислухавши цю історію – глибоко замислився, а потім прорік:
– Приведіть же перед моє лице цього чоловіка.
А як тільки той прибув за монаршим викликом, володар сказав:
– Таких як ти людей зустрічаєш рідко, дуже рідко. Може, одного на десять поколінь. Було б гріхом і негідництвом, якби я не захотів скористатися перевагами твого серця. Відтепер ти будеш одним із моїх придворних і урядників.
Юнак подякував своєму панові, вклонився низько перед його величністю і з усіх сил старався, щоб той не пожалкував про своє рішення.
Тому незадовго – завдяки мудрості і метикуватості, поєднаній з надзвичайною працьовитістю і цілковитою відсутністю хтивости – він примножив славу і багатства своєї країни, а монарх у нагороду за його заслуги, вчинив його першим паном у королівстві.
переклала Люда Бублик
© Copyright by Люда Бублик 2017
All Rights Reserved
