Андрій Юлій Сарва
Баррі
Сонце поволі ховалося за овидом, спека попустила, хоча від нагрітої землі й надалі пашіло теплом. На критій веранді літнього будиночку за овальним пластмасовим столом, покритим барвистою, з не найкращим смаком підібраною, дешевою скатертиною, придбаною найімовірніше в якомусь супермаркеті, сиділо чотири особи: дві молодих, що виглядали на якісь тридцять – тридцять два роки жінки і двоє чоловіків, яким так на око можна було дати по якихось п’ять років більше, ніж мали жінки.
Жінки пліткували про шмаття, косметику, обмовляли приятельок, чоловіки пильнували гриль, на якому обдимлювалася шия, кров’янка, ковбаса, нашпигована якимось свинством, дві морквини, два огірки, перекраяні вздовж, ну і ще скибочки цукіні, бо цукіні повинно бути! Цукіні було «модне». Ці останні «смаколики» були призначені для жінок, ну бо ж вони повинні дбати про свою фігуру!
На свіжо скошеному травничку, неподалік безформного живоплоту з туй, лежав пес. Гарнюній безпородний цуцик, досить кудлатий, з великим чорним носом і такої ж барви писком, не дуже великими, дещо лукаво примруженими сліпаками, що вилискували, наче старанно відполіровані шматки бурштину. Вуха в нього були темно-брунатні, клапаті, а чоло і щоки аж попід ніс, підпалені, його шию і плечі прикрашало намисто з попелястого, покрапаного бежевими плямками хутра. Усміхнений писок, натомість, відкривав низку білих здорових зубчиків. Хребет у нього був майже чорний, а живіт і хвіст світло-бежеві.
Ковбаса на руштах почала шкварчати, пес занюхав її характерний запах і ковтнув слину. Він обожнював, коли його коханий господар розпалював гриль, бо завжди, коли вже всі з’їли те, що мали з’їсти, і випили те, що мали випити, щось там із решток, якісь недоїдки діставав він. Воно не було аж надто смачне, але це давав йому його господар! І це для Баррі було найважливіше.
– То що, Мартине? Відпустка? – звернувся з питанням до господаря його колега, що потягував пиво просто з бляшанки.
– Нарешті, Ольку, нарешті!
– То куди ви збираєтеся? – Олько продовжував тему.
– Нізащо не вгадаєш!
– До Закопанця?
Мартин заперечливо покрутив головою.
– На море?
– Можна так сказати.
– То куди? До Ястарні? Як минулого року?
Мартин зневажливо надув уста.
Олько допитливо свердлив його примруженими вічками.
– Ну ні, не кажи, що...
– Саме так! Здійсню мрію Івони!
– На Канари? Не кажи?! На Канари?!
– На Канари, селюку. Власне! Можемо собі дозволити!
Олько змінився на обличчі. Відпив кілька маленьких ковточків пива і сидів далі мовчазний.
– Слухай, а чому ти того пива не наллєш собі до склянки? Як роблять культурні люди?
– Бо я люблю так. А що? Не можна? Якийсь, може, закон, що мусиш пити зі шклянки?
Мартин стенув плечима і нічого не відповів.
– Баррі! – врешті гукнув він. – Баррі, ходи сюди! – Вдарив себе по коліні.
Пес кількома стрибками подолав відстань до господаря, сів на задні лапи, передніми оперся на бильце крісла і намагався лизнути чоловіка в ніс. Той потріпав його відкритою долонею по лобі, і Баррі слухняно сів, а потім ліг біля його ніг, раз-по-раз лише піднімав погляд і з любов’ю зиркав на обличчя Мартина.
Жінки поклали на одноразові картонні тарілки обдимлені і розпарені шматки ковбаси і по великому шматку шиї. Подали пластмасові виделки з ножами.
– То ви не їстимете тієї моркви? – насмішкувато запитав Олько.
– Їстимемо, їстимемо, але до пива воно не пасує, – відповіла Івона.
– Як то до пива? То ти маєш намір пити пиво?
– А чому б ні? Максимум пів склянки. Для апетиту.
– А хто поїде за кермом?
– Я. А що?
– Після пива?
– Ой, там, ой, там. Поки ми звідси заберемося, то з мене вже все вивітриться.
Вони взялися за їжу, раз-по-раз кидаючи якісь рештки Баррі. А пес був на небесах від щастя. Його серце переповнювала любов до Мартина. Безкорислива, зовсім не за ці тельбухи і недогризки ковбаси, а за те, що він був його псом, а той – його господарем...
– А коли ви будете відпочивати? – запитав Мартин Олька.
– Ми? Щойно в середині вересня.
– То знаєш що?
– Що?
– Може б ви взяли до себе Баррі на тих два тижні, поки нас не буде. Га? Я тобі за це поставлю віскаря. Добре?
Олько стенув плечима.
– А ніби чому я маю це робити? Чому мене має обходити твій пес. Ти ж знаєш, що я не люблю псів, а Госька їх боїться.
– Якось того не видно – відрізав Мартин і кивнув головою на Гоську, яка якраз у той момент тягала Баррі за вуха, а той з усміхненою пащекою лизав їй руки.
Олько стенув плечима. Розмова вже ніяк не клеїлася. Якби не та заздрість, яку він відчув, довідавшись про відпустку на Канарах, то, можливо, він би й дав притулок Баррі, але в такій ситуації? Якщо їм вистачило грошей на такий дорогий відпочинок, то нехай собі наймуть когось для пса, або віддадуть його до притулку на перетримку. Він раптово з крісла.
– Госько, йдемо!
– Вже? Та ще ж молода година, завтра неділя...
– Ходімо.
Не озираючись назад, він рушив у напрямку хвіртки.
– Що його вкусило? – запитала Івона.
– А чи я знаю?... – відповіла Госька. – Ну то Тримайтеся. Па. До наступної!
– Па! До пізніше! Подзвони!
* * *
– Мамо... – Мартин не був впевнений, з чого має почати. – Мамо...
– Ну видуши з себе нарешті, що ти там хочеш мені сказати!
– Ну бо знаєш... ми їдемо у відпустку.
– Ну знаю. І що з того?
– Ну бо ми не маємо де подіти пса.
– Навіть не починай цієї теми! Минулого року я сказала тобі, що то востаннє, і щоб ти мені вже більше ніколи цим голови не морочив! Пес... не відомо, навіщо тобі той пес...
– Ну але...
– Що але, що але? Після того його останнього перебування в мене я не могла доприбиратися квартири. Всюди його кудла! Аж порохотяг забивався!
– Я обіцяю, що то вже буде востаннє. Ми післязавтра виїжджаємо, то кого я можу знайти для пса? Ти ж сама бачиш, яка ситуація. Мамо, прошу.
– А дай ти мені святий спокій! Налити тобі росолу? Залишився зі вчора.
Мартин стенув плечима.
– То я вже піду. Ми пришлемо тобі листівку з Канарів.
Мати кивнула головою.
– Пришліть. І дайте мені знати, як вже туди прилетите, га?
– Дамо. SMS тобі пришлю.
* * *
Баррі кохав Мартина цілим своїм маленьким сердечком. Бо, може, його сердечко й було маленьке, але його кохання було чимось настільки велетенським і неописаним, що ані псячою, ані людською мовою не можна було б того ніяк висловити. Можливо, ну найбільше, що можна було б сказати, то тихесеньке скавуління?
– Баррі, ходи, ну ходи до мене!
Мартин взяв пса на поводок, і вони вийшли з дому. Безпородний махав хвостом як найнятий. Щоразу зиркаючи на господаря, він без кінця до нього посміхався. І так ішли. В ногу.
Чоловік пультом відчинив дверцята крутого авта, на яке досить було тільки поглянути, щоб зрозуміти, що грошей йому не бракує. Ну, хіба що взяв його в кредит... Бо так і було.
Баррі, почувши, як двічі пискнув пульт і легенько клацнув розблокований замок, подріботів скоріше і тихенько заскавулів, стоячи під дверима. Баррі обожнював їздити автом.
– Ну добре, застрибуй, – Мартин широко відчинив двері, а пес негайно всівся на сидінні.
* * *
– Що пса турбує? – запитав ветеринар, приглядаючись до Баррі.
– Взагалі-то нічого, пане лікарю.
– Тобто, такий профілактичний візит?
– Ну... не зовсім...
– Тобто?
– Я б хотів його приспати.
– Прошу?
– Ну... приспати... застрик якийсь, я заплачу... скільки треба.
Ветеринар підійшов до Баррі, оглянув його, обмацав, зазирнув до писка, подивився зуби, ясна, послухав його.
– Скільки років цьому псу?
– Чотири.
– Він здоровий, абсолютно здоровий. Звідки така абсурдна ідея, щоб його приспати? Ви не маєте совісті?
– Ну знаєте, пане лікарю, ми завтра летимо на Канари, – він наголосив це останнє слово, прагнучи зробити враження на лікаря.
– Ну то й що?
– Я не маю що з ним зробити. Ви його вколете, він засне... без болю і... нема проблеми.
– Такий файний песик... – ветеринар похитав головою.
– Ну то як?
– Як? А так. Он двері, забирайся звідси! Негайно!
– То ви його не приспите? – Мартин вказав на Баррі.
– Приспати то я би приспав, але вас. Як можна бути таким підлим? Геть мені звідси, бо я не ручаюся за себе!
* * *
Мартин прищіпив тонкий, але міцний ланцюжок з лискучої сталі до псячого ошийника з колючками, і вони вийшли з дому. Баррі махав хвостом, але вже не усміхався. Він ненавидів тих колючок, але не мав впливу на те, що йому закладе на шию його коханий господар, його бог. Адже він був лише псом і не мав права голосу...
– Застрибуй, – буркнув чоловік, відчиняючи дверцята авта, а Баррі слухняно застрибнув на сидіння.
Загарчав мотор, авто рвонуло з місця, аж камінчики, розсипані на під’їзді, постріляли з-під коліс.
Вони виїхали за місто і звернули на дорогу, яку Баррі знав. Десь там, ген на горизонті зеленаво-бузковою рискою позначився ліс. Нога Мартина того дня була тяжка, тому минуло небагато часу, як вони вже були під лісом.
Автомобіль в’їхав у просіку. Мартин проїхав ще кількадесят метрів і зупинив авто. Він вийшов, тягнучи за собою Баррі. Підійшов до багажника, відчинив, витягнув велику бейсбольну біту і зиркав то на біту, то на пса. Врешті-решт він відклав бейсбольну біту на місце і різко гримнув дверцятами багажника.
– Ну, ходи. Ходи, Баррі.
Пес слухняно дріботів біля ноги. Він би хотів трохи понюхати, погребти носом у поруділій минулорічній підстилці, але ті колючки...
Мартин далеко не йшов. Він боявся заблукати. Ніби й знав той ліс, бо вони часто приїжджали сюди з Ольком і Гоською на гриби, але то Олько завжди був провідником, а він бездумно лазив за ним, навіть не намагаючись запам’ятати дороги.
Він звернув з просіки в досить рідкі кущі, але йому не хотілося продиратися через чагарники, то він дійшов до першого найближчого молодого дубця, який з невідомих причин виріс тут між соснами і приклякнувши міцно прив’язав до не дуже грубого, але міцного стовбура ланцюг, на якому привів сюди Баррі.
Потім він раптово зірвався на ноги і не дивлячись на пса, майже бігом рушив до авта. Виходячи з кущів на відкритий простір просіки, він заплутав ногу в міцній і пружинистій гілці ожини і гримнув на землю. Він встав, обтріпав штани і мимохіть зиркнув у бік, де прив’язав пса. Він випадково вибрав таке місце, що Баррі було видно з дороги. Він побачив, як безпородний намагається рушити його слідами, але ланцюг і колючки успішно унеможливлюють йому це.
Мартин вже не озирався позад себе, хоча до його вух долинуло жалісливе, благальне скавуління. Він майже заскочив до авта, провернув ключ і рвонув у бік шосе. Чим більше він віддалявся, тим більше стихала його совість. Совість... так... совість... Він же ж був людиною, а кожна людина її має. І навіть оця, стерта і придушена раз-по-раз дає про себе знати...
* * *
Теплий, спокійний липневий день, полудень. Ліс у летаргічному сні, але дуже специфічному, бо, однак, наповненому шурхотом, голосами птахів, тріском сухих гілок. Повітря насичене пахощами сосен. Від землі тоненькими цівочками смужиться запах пророслого грибницею лісового покриву. Грубий килим соснових голок, який приглушує кроки.
Олько з Гоською і двійком своїх дітей – Ніколею, яку кликали Олею, і Сильваном «здрібненим» на Сильвека – семи і дев’яти років, проводили вільний час там, де найбільше любили, посеред струнких стовбурів старих сосен. Дітваки тільки на якусь хвильку втратили сміливість, вражені магічною атмосферою бору, але як тільки до них повернулася впевненість, вони почали шаліти і верещати, бушуючи серед кущів, що поросли обабіч лісової дороги.
– Олю, Сильвеку! Повимазуєтеся! – гукала Госька, але їхні потіхи взагалі на це не реагували.
Та враз замовкли, і батьки помітили, що вони зупинилися, наче вкопані, і вдивляються у щось, що лежить на землі.
– Матінко рідна! А що ж там знову?!
Олько з Госею поспішили до дітей і так само, як вони, стали, наче вкопані.
– Матіночко... це ж Баррі? – шепнула Госька.
На землі лежав дощенту виснажений пес, але на звук свого імені він ледь-ледь підніс голову.
– Він реагує на ім’я. Так, це Баррі... – видушив з себе ошелешений цією картиною чоловік. – Гоха, ти його відв’яжи, а я біжу по воду до авта.
Він повернувся за кілька хвилин, у пластмасовій пляшці ніс воду і старий коцик з багажника...
* * *
– Госю, знову дзвонить Мартин, це вже, мабуть, двадцятий раз. Ну і що мені робити?
– Не відповідай. А найкраще – заблокуй його номер.
– Ну знаєш... дружбан... від дитячого садочку...
– Тааак? – протягла питання Госька. – Від дитячого садочку? Шмат лайна і все. Якби я знала, що він таке зробить з псом, то забрала б його на ті два тижні.
– Ну... так... хто ж міг знати, ну але все-одно друг...
– Ти не лише наївний, але просто дурний! Якщо він зробив таке власному псові, нібито любимчикові, це означає, що й тобі б так зробив, якби мав з того якусь вигоду, або таку потребу.
– Не перебільшуй! Не порівнюй людини з псом!
Госька на це вже нічого не відповіла, тільки стенула плечима. Вона була переконана у своєму.
Майже в ту ж мить вони почули стук у двері.
Олько рефлективно підійшов і відчинив.
На сходовому майданчику стояв Мартин. У руках він тримав якусь декоративну торбинку, мабуть із якимись дрібними сувенірами з Канарів.
– Як ти зайшов? Домофону не...
Прибулець не дозволив йому закінчити.
– А разом із вашою сусідкою, вона ж мене добре знає, то й впустила.
Почувши голос сворго господаря, Баррі, все ще слабий, але за діагнозом ветеринара, вже на добрій дорозі до повного одужання, з тихеньким скавулінням придріботів до передпокою і пробував полизати черевика Мартина.
Той зблід і занімілий вилупивши очі вдивлявся в безпородного.
– Що? – ти духа побачив? – Ти скотино! – Госька з палаючими очима і почервоніла зі злості скочила до Мартина.
– Ну-ну! Ти тільки забагато собі не дозволяй!
– Але ж ти лайно! Ще буде мені тут відгавкуватися! Ми могли заявити на тебе в поліцію!
– То треба було так зробити, мені б виписали 300 злотих штрафу. Велике цабе! Можу собі дозволити такі гроші заплатити.
Баррі присів на задні лапи і надалі з любов’ю очима шукав очі господаря.
Але той не міг витримати його погляду. Водив очима по боках, аж врешті, ніяк не можучи порадити собі з самим собою, розмахнувся і з цілої сили копнув Баррі, що аж той, перелетівши в повітрі через цілий передпокій, з глухим стуком вдаривши об зачинені двері ванни, зісунувся на підлогу.
Госька не витримала. Вона зняла парасолю з вішака і з цілої сили почала товкти нею Мартина по голові, по плечах, по тілу. А той, прикриваючись руками, задкував до сходів, кинувши пачку з сувенірами при дверях. Вона з розмаху копнула її в його напрямку і гримнула дверима.
Підійшла до пса, взяла його на руки, поклала на канапу і ретельно обмацала, чи бува копняк не зробив йому якоїсь шкоди. Але пес був цілий, і лише його мале, вірне серденько страшенно мучилося. Баррі не розумів, чому його господар...
– Ну добре вже, добре, песику. Відтепер ти будеш мій. І ніхто тобі не зробить кривди, доки я жива.
Госька притулилася щокою до писка Баррі, а він глянув на неї вологими від сліз очима і легенько лизнув руку...
* * *
Олько нервово матюкнувся. Пес знову заліз йому під ноги. Бо Баррі, коли вже врешті до нього дійшло, що тепер у нього є дім і своя господиня, старався, як тільки міг, сподобатися. І не лише їй, а всім домашнім – і Олькові, і дітям. Правда, це не завжди виходило вдало...
– Госька! Зроби щось з тим псом!
– Ну а що я маю зробити? Який вже є, такий є і все тут.
Але й її Баррі також поволі починав дратувати. Що ж... у нього були свої звички, того чи іншого його навчили в попередньому домі, але не завжди те, що там схвалювалося, чи принаймні дозволялося, тут сприймалося так само. Отож, Баррі почувався розгубленим, якщо й взагалі не дурним.
Адже була надія, що помало, бо помало, але все добре повкладається у відносинах пес-Госька-Олько-діти.
Була надія...
* * *
Дні минали швидко, літо холоділо і помаленько нахмурювалося. Птахи вже не заливалися співом, але ополудні все ще бувало майже спекотно.
Прийшов перший день вересня.
Розгардіяш, як це буває на початку навчального року. Зошити, підручники і решта «забезпечення»...
Фух! Врешті все втихомирилося.
Тепер вже можна було спокійно подумати про відпустку, яка наближалася. Однак, Госьці було сумно, коли вона про це думала. Тиждень у Закопаному, а решта вільного чаасу вдома... Купа справ, які цілий рік відкладалися саме на цей час. На той час, який мав бути часом для відпочинку. Але принаймні буде тиждень справжнього відпочинку від вихованого без стресу потомства. Добра й так.
Госька ще раз глибоко зітхнула і зиркнула на годинник. Олько вже давно мав прийти з роботи. Принаймні дві години тому... Вона почула, як її кольнув неспокій. Зазвичай, коли він мав повернутися пізніше, то дзвонив і попереджав її про це. А сьогодні...
У ту ж мить тривога залишила її, бо вона почула брязкіт ключа в замку і радісне скавуління Баррі.
Олько зайшов до передпокою, потріпав пса по голові і хитким кроком наблизився до дружини.
– Ти пив? – більше ствердила, ніж запитала вона.
– Ба! Аякже!
– Теж мені знайшов привід для гордості!
– А певно що так, бо так і було!
– Який же то привід?
– А такий!
Чоловік потягнувся рукою до внутрішньої кишені піджака і наслідуючи жести фокусника, вийняв звідти конверт і подав його Госьці.
Вона з недовірою зазирнула всередину...
– Ні!
– Так!
– Ні!
– Так!
– Квитки на Канари! Для цілої нашої четвірки! Як ти це зробив?
– Не було легко, але я це зміг! Знаєш... кредит... одним менше, одним більше... Ми не можемо бути гіршими від... інших...
Госька раптово надулася.
– Ну так, але вже почався навчальний рік...
– Як дітиська пропустять тих кілька днів, то світ не завалиться. Хіба ні?
– Факт. Але є ще одна проблема...
– Яка?
– Баррі.
– Холера! Справді. І що ми зробимо?
– А чи я знаю? – Госька стенула плечима.
– То, може, залишимо його біля будинку? Коли повернемося з Канарів, то знов заберемо його додому.
– Знаєш що? Здається, це не найкращий розв’язок. Бо так насправді, навіщо нам той пес?
– Ми ж врятували йому життя.
– Ну власне. І вистачить.
* * *
– Плентався вже протягом якогось часу біля будинку. Найімовірніше, хтось його позбувся.
Олько, брешучи, уникав погляду дівчини, яка якраз чергувала в притулку для тварин. Та, однак, навіть не дивилася на нього і тільки кинула:
– Дякую, що ви ним заопікувалися, – підійшла до Баррі, простягаючи до нього руки.
Пес зиркав на неї з недовірою, але врешті-решт обережно, дотримуючись безпечної дистанції, понюхав долоню дівчини.
А потім вже все пішло гладко. Він дозволив себе погладити, навзаєм лизнувши її по носі.
– То я вже піду собі, – Олько шарпнув клямку хвіртки, що вела з притулку назовні.
– Хвилиночку, не так швидко, я спочатку мушу відчинити.
Жінка провернула ключ у замку.
– Прошу, можете вийти.
Баррі, бачачи Олька, що віддалявся, з тихеньким скавулінням підбіг до сітки, але та успішно його затримала. А Олько сів до авта і без зайвих зволікань різко рушив з паркінгу в напрямку дороги додому...
* * *
– Відколи Баррі нема, то якось порожньо вдома. А, власне кажучи, що з ним сталося? – запитала Івона, глянувши на Мартина.
– Пам’ятаєш, перед нашим виїздом на Канари я пішов з ним на прогулянку.
– Ну власне, а повернувся без нього? У тому цілому розгардіяші, в тому поспіху я й не запитала, де він. Я думала, що ти завіз його до когось зі знайомих. Може до когось із твоїх друзів?
– Ну... ні... він вирвався мені з поводком і погнався за якимось котом... я ходив, шукав, кликав. Дарма. Певно він забіг десь далеко і певно гримнуло його авто. Ну... нема Баррі та й все.
– То чому ти мені не сказав? Він нервував мене останнім часом, то правда, але я вже трошки його полюбила.
– А навіщо я мав би псувати тобі настрій перед виїздом?
– Ти коханий.
Івона цмокнула чоловіка в щічку.
– Знаєш що, Мартине?
– Ну що?
– То, може, візьмімо іншого пса.
– Еее... це, однак, клопіт...
– Але я так прошу тебе... Пліііііз... Найкраще – з притулку. Якесь песеня.
Мартин звивався, як вугор, але не зумів ані відмовитися, ані відкрутитися.
Івона майже затягнула його до притулку для бездомних тварин.
* * *
Вони ходили поміж вольєрами і клітками, бачачи їх, одні пси намагалися сподобатися, інші перелякано втікали, а ще інші гавкали і грізно гарчали.
– О, яке гарнюнє цуценя! – закричала Івона, вказуючи пальцем на пухнасту кульку з блискучими, як лелітки, очима і усміхненою мордочкою. Я б цього хотіла.
Жінка з притулку запаречливо похитала головою:
– Цей вже замовлений. Але, можливо, ви би хотіли старшого пса? Йому, як кажуть ветеринари, максимально – чотири роки. Лагідний, спокійний, але страшно сумний. Видно, що він дуже тужить.
– Нуу... не знаю... я була налаштована на цуценя... але подивитися можна. За це ж платити не треба.
– Ну то ходімо.
У глибині клітки, на підлозі, збитій з сирих дощок, забрудненій десятками псячих лап, які тут гостювали протягом багатьох років, лежав пес.
Він був безпородний, досить кудлатий, з великим чорним носом і такої ж барви писком. Вуха в нього були темно-брунатні, клапаті, а чоло і щоки аж попід ніс, підпалені, його шию і плечі прикрашало намисто з попелястого, покрапаного бежевими плямками хутра. І сумна, дуже сумна морда...
– Дивися, Мартине! Точно як наш Баррі!
Мартин з неохотою глянув і муркнувши щось собі під ніс, вже хотів піти з цього місця.
– Баррі, на Бога, це Баррі – ідентичний!
Пес, почувши своє ім’я, підняв голову, кілька разів нюхнув повітря, зморщуючи ніс, а потім з виском і сповненим радості скавулінням кинувся в бік Івони.
– Я гребу, Баррі!
– Який іще Баррі! Ти показала, що зацікавлена ним, то він хоче тобі сподобатися, щоб ти його звідси забрала. Та й все. Чи мало тут безпородних, схожих одне на одного?
Працівниця притулку, яка супроводжувала їх під час цього обходу, уважно приглянулася до чоловіка.
– Я, однак, думаю, що це ваш пес, і що він вас впізнав. Він вам набрид, і ви хотіли поміняти його на новішу модель. Багато людей так робить. На жаль...
– Ні, це неможливо, – Мартин почервонів по самі вуха. – І прошу нас не ображати!
– А все ж таки! Гляньтие на цього пса, – вона кивнула підборіддям на Баррі.
Івона вражено зиркала то на чоловіка, то на жінку, то на тварину, не знаючи, про що тут ідеться і що вона мала б сказати.
Тимчасом песи спинався догори передніми лапками по вічках сітки і, дряпаючи її, премило скавулів, завзято махаючи хвостом і несміливо пробуючи усміхатися.
– Щось вам помилилося, – буркнув Мартин і, шарпнувши дружину за рукав, додав рішучим тоном – ми йдемо звідси! Негайно! Пса тобі, холеро, захотілося, не знаю, холеро, на яку холеру. Холера ясна!
І вони пішли.
А Баррі ще кільканадцять хвилин стояв спершись лапами на сітку і з гігантським смутком дивився на стежку з надією, що його, однак, не покинуть на все, що повернуться ті, яким він віддав ціле своє маленьке сердечко...
Але вони не повернулися...
Тому врешті-решт він з похнюпленою головою поволікся розбитий із затьмареними сльозами сліпаками і ліг у найдальшому кутку клітки...
* * *
– Гражино! Подивися! – закричала одна з дівчат, які цього дня чергували в притулку для тварин.
– Що сталося?
– Подивись на цього пса.
– А що з ним?
Волана підійшла до клітки Баррі. Вона схилилася і уважно придивлялася до тварини.
– Юлько, чи?...
– Так, помер...
– Але ж він ще вчора був здоровий! Може ті двоє дали йому якоїсь отрути?
– Ні, Гражинко. Я впевнена, що цей песик колись був їхній... а вони його відкинули...
– Але пси від того не здихають!
– А ти впевнена?
Гражина стенула плечима.
– Ну не знаю... Треба подзвонити до Закладу очищання міста, хай заберуть його на утилізацію...
переклала Люда Бублик
All Rights Reserved
